Розділ ІІ. Становлення української адвокатури: історичний нарис

4) частково станової організації, а частково дисциплінарної підпорядкованості судам;

5) визначення гонорару за згодою.

Експеримент щодо створення власної моделі адвокатури виявився одним із найбільш вдалих як на території Росії, так і на території Європи. В руслі судової реформи 1864 р. на базі судових округів були створені незалежні ради присяжних повірених. "Присяжних" тому, що складали присягу. Рада створювалася там, де існувала достатня кількість адвокатів для створення колегії. Вона обирала голову і самостійно вирішувала всі свої внутрішні питання. Присяжні повірені користувалися певними перевагами. Лише їм дозволялося у питаннях провадження конкретної справи виїжджати до судів за межі власного округу. Справді, чи є доцільним і виправданим дозволяти незрілому і слабопідготовленому адвокату презентувати той чи інший регіон за його межами чи у найвищих судових інстанціях? Очевидно, ні.

Така організація адвокатури дала змогу радам присяжних ще до кінця XIX століття набути досить високої ваги у суспільстві. Ними були напрацьовані доволі прогресивні етичні вимоги, актуальні й сьогодні. Були відпрацьовані заходи корпоративної відповідальності порушників цих вимог. Хоч би як було, але В. І. Ульянову (з невідомих причин) не вдалося стати присяжним повіреним. Його кар'єра обмежилась посадою помічника присяжного повіреного. Звідси, мабуть, і його люта ненависть до російської адвокатури.

Слід наголосити, що творцем присяжної адвокатури в Російській імперії був виходець з незаможної української родини, уродженець Куп'янського району Харківської губернії, математик за професією Сергій Іванович Зарудний, який зумів досягти високих державних посад у царській Росії. Як згадував А.Ф. Коні,"... первый камень к возведению величественного здания Судебных Уставов был заложен - и душою, страстною и неутомимою, всего дела стал Зарудный". Саме завдяки йому в Росії був заснований інститут присяжних повірених, якому було призначено вирости в нинішню адвокатуру.

Введення в дію Судових статутів одразу виявило недостатню кількість присяжних повірених. Це призвело до того, що натомість розквітла своєрідна і зовсім некерована законом приватна адвокатура в особі різноманітних ходоків, переважно, з цивільних справ.

У травні 1874 р. поряд з присяжною адвокатурою народжується інститут приватних повірених. Приватні повірені присягу не складали. Для того щоб стати приватним повіреним і здобути право на участь у провадженні цивільних справ як мирових, так і в загальних судових установах, треба було отримати особливе свідоцтво, яке надавалося судом, в окрузі якого приватний повірений здійснював клопотання по справі. Цими ж судами накладалося дисциплінарне стягнення на приватного повіреного, який вчинив недостойно. Стаття 406-19 Судових статутів забороняла надавати звання приватного повіреного жінкам.

З 1890 р. в Росії почала розвиватися колективна форма роботи у вигляді юридичних консультацій. Третього березня 1890 р. було прийнято закон, що обмежував допуск в адвокатуру євреїв. Вони могли, таким чином, практикувати лише як помічники приватних повірених чи стряпчих. Слід зауважити, що цей дискримінуючий закон не викликав колективного протесту елітних правознавців Росії.

Отже, адвокатура в Росії складалася з двох груп: присяжних повірених (асоціації адвокатів, що складали професійну присягу) та приватних повірених (займалися адвокатською практикою індивідуально). Професійні об'єднання присяжних повірених створювалися за територіальною ознакою, тобто за належністю до конкретного окружного суду. Рада та загальні збори присяжних були органами самоврядування.

Рада виникала там, де існувала достатня кількість адвокатів для створення колегії. Вона обирала голову і самостійно вирішувала всі свої внутрішні питання. На відміну від присяжних повірених, що користувались правом виступати в будь-якому суді Російської імперії, приватні повірені могли виступати лише в судах, які надали їм таке право. Робота адвоката складалася з підготовки позовів та виступів перед судом у цивільних справах, а також у здійсненні захисту з кримінальних справ.

Поділ адвокатури на присяжну та приватну являв собою на той час найбільш прогресивну і демократичну модель адвокатури у Європі. Ніяк не обмежені процесуальна гласність та незалежність присяжних адвокатів, що дали Росії цілу плеяду професійних ораторських світил, які відкрито піддавали нищівній критиці кріпосницьку суть імперської політики, змусили владу піти на значні обмеження прав адвокатів. Контрреформи 1874 р. значно ослабили адвокатуру. Наприкінці XVIII ст. щодо адвокатури почав використовуватися новий термін - "стан" (сословие), що означало співтовариство юристів, які "об'єднані освітою та поводженням і виконують специфічну суспільну функцію". Проте на той час про наявність такого стану можна було говорити лише щодо адвокатури Санкт-Петербурга, Москви і Харкова. В інших регіонах Росії фактично адвокатура не відбулася через брак освічених юристів. Діяли, в основному, лише окремі адвокати, але ніяк не "співтовариства професіоналів".

Жінки в Росії аж до Лютневої революції 1917 р. до юридичної практики як присяжні повіренні не допускалися. Де-юре, реформи 1864 р. не заважали жінкам стати присяжними повіреними, але їм заборонялося відвідувати лекції з права в університеті. Статус же присяжного повіреного передбачав наявність університетської освіти.

Усі спроби імператорських осіб і царського уряду обмежити гласність судочинства та свободу адвокатської професії вже не могли вплинути на зміцнілий і високорозвинений корпус російської адвокатури, яка, до того ж, була досить активною на політичній арені Росії,

Лише кілька прикладів з практики російської адвокатури, які здатні створити правдиве уявлення про сміливість, дотепність, елегантність мислення і ефективність роботи адвокатів того часу, які постійно виступали в політичних і резонансних судових процесах.

Приклад. Судили священика, що скоїв тяжкий злочин, в якому його повністю було викрито, а він не заперечував своєї провини. Захист підсудного здійснював відомий у ті часи адвокат Ф. Н. Плевако.

Після громової обвинувальної промови прокурора виступив адвокат. Він повільно піднявся з місця, блідий та схвильований. Промова його складалася всього з декількох фраз... "Панове присяжні засідателі! Справа ясна. Прокурор в усьому абсолютно правий. Всі ці злочини підсудний скоїв і в них зізнався. Про що тут сперечатися? Але я звертаю вашу увагу ось на що. Перед вами сидить людина, яка тридцять років відпускала на сповіді всі ваші гріхи. Тепер вона чекає від вас: чи відпустите ви йому його єдиний гріх? Присяжні визнали підсудного невинним.

Резюме. Це був тонкий, але бездоганний психологічний розрахунок. Адвокатові у цій справі не було на що розраховувати, крім як на прозорий натяк кожному з присяжних на його власні гріхи, про які підсудний добре знав. І це безвідмовно спрацювало.

Приклад. Старенька вкрала залізний чайник вартістю менше 50 копійок. Через те що вона була потомственою почесною громадянкою, то підлягала суду присяжних. Чи то за нарядом, чи за власною примхою захисником старенької виступав присяжний повірник Ф. Н. Плевако.

Прокурори боялися Плевако. Отже, маючи на меті випередити грізного захисника, обвинувач вирішив сам промовити все, що можна було сказати на захист підсудної: "бідна старенька, гірка нужда, крадіжка незначна, підсудна викликає не обурення, а лише жаль. Але власність священна! Весь наш добробут тримається на власності, отже, коли ми дозволимо людям це ігнорувати, то країна загине ".

Піднявся Плевако. "Багато бід, багато випробувань довелося пережити Росії за її більш ніж тисячолітнє існування. Печеніги шматували її, половці, татари та поляки. Двунадесять мов навалились на неї, взявши Москву. Все стерпіла, все переборола Росія, тільки міцніла та росла від випробувань. Але тепер, тепер... старенька вкрала старий чайник вартістю 30 копійок. Цього Росія вже, звичайно, не витримає, від цього вона загине незворотно".