Розділ «38. Представництво на стадії виконання судових рішень»

Точне і своєчасне виконання судових рішень та рішень інших державних органів - показник дієвості державної влади. До проголошення незалежності України і близько восьми років після цього виконання судових рішень покладалось на судових виконавців, які діяли на підставі Інструкції Міністерства юстиції СРСР "Про порядок виконання судових рішень".

Суддя здійснював контроль за процесуальними діями судового виконавця, а питаннями організації роботи судових виконавців відав старший судовий виконавець.

Така схема примусового виконання рішень у радянський період повністю задовольняла вимоги часу, адже законослухняність населення та високий авторитет судового рішення на той момент практично виключали можливість невиконання рішення суду в добровільному порядку. Навіть скорочений термін примусового виконання - 20 днів не був проблемою для судового виконавця через існування більш широкого, ніж сьогодні, переліку підстав для закінчення виконавчого провадження: надіслання виконавчого документа на виконання у бухгалтерію підприємства, виставлення платіжної вимоги до установи банку тощо.

Щодо рішень інших органів, то їх виконання забезпечувалося насамперед досить жорсткою системою адміністрування і партійного втручання, а також адміністративною і кримінально відповідальністю за їх невиконання.

За таких умов участь адвокатів у якості представників сторін виключалась, за винятком складання скарг на дії судового виконавця.

Зі здобуттям Україною незалежності та зміною соціального й економічного курсу виникла нагальна потреба у реформуванні судової системи, яка за прийнятою в 1991 р. Концепцією судово-правової реформи мала набути статусу самостійної гілки державної влади. І хоча окремі кроки в напрямку реформування судової реформи (деідеологізація судів, зміни в статусі суддів) і відбувались, загалом реформа не просувалася в очікуванні прийняття Конституції України.

З прийняттям Конституції України судова система юридично набувала статусу окремої і самостійної гілки державної влади. Але не зважаючи на конституційне вирішення питання щодо статусу судової системи, вона де-факто залишалася у стані очікування окреслених Конституцією змін. Повільне просування реформ пояснювалось як браком коштів, і досвіду у цій важливій справі.

Безумовно, вже тоді (у 1996-1997 рр.) юридична спільнота, теоретики і практики, були єдиної думки у тому, що створений за радянських часів інститут судових виконавців не відповідає вимогам часу, новому статусу судової влади, радикальній реформі діяльності судів.

Інститут судових виконавців, який проіснував майже 70 років, зберігав серйозні вади. В жодній цивілізованій правовій країні, принаймні в межах Європи, суд не поєднує функції правосуддя і виконання рішень. До того ж, за умов надання судам статусу судової влади виконання судом власних рішень загрожувало б перетворенням судів на непідконтрольні структури, діяльність яких могла мати непередбачувані наслідки.

Необхідність наведення елементарного порядку в державі вимагала зміцнення виконавчої і договірної дисципліни на базі радикальної зміни механізмів і методів виконання судових й інших державних та недержавних рішень. Курс України на інтеграцію з європейським співтовариством вимагав, відповідно, адаптації українського законодавства до європейського.

З іншого боку, виконання судових та інших рішень слід розглядати як правозахисну функцію держави, яка має на меті примушування недисциплінованих та несумлінних суб'єктів певних правовідносин до виконання прийнятих ними зобов'язань, тобто захищає права та інтереси тих, хто потерпає від їх порушення.

За цих умов точне і своєчасне виконання судових та інших рішень виходило на перший план - як державна функція забезпечення іміджу держави.

Потрібна була якісно нова структура - виконавча служба, наділена широкими повноваженнями з примусового виконання рішень, створена для роботи в нових умовах - підвищення ролі приватної власності, свободи економічної діяльності, приватної ініціативи, конкуренції та ринкових відносин, забезпечення рішень іноземних судів та інших рішень.

Так, 24 березня 1998 р. Верховною Радою України було ухвалено Закон України "Про державну виконавчу службу".

Згодом виявилося, що питання, яким присвячено цей Закон, настільки масштабні і складні, що передбачити всі труднощі на шляху його реалізації і порядок врегулювання цих труднощів навіть досить об'ємним правовим актом виявилося майже неможливим. Тисячі несподіваних і непередбачених питань викликали до життя низку нових законів про внесення змін до Закону, зокрема, станом на 01.07.2004 р. внесено чотири зміни та доповнення до зазначеного Закону. Вочевидь, удосконалення Закону триватиме й надалі.

Правову основу діяльності державної виконавчої служби становлять Конституція України, Закони України "Про державну виконавчу службу" і "Про виконавче провадження", інші закони та нормативно-правові акти, зокрема, Інструкція про проведення виконавчих дій, що прийняті на їх виконання. Отже, з цього положення формально випливає, що нормативно-правові акти, в преамбулі або тексті яких не зазначено, що останні прийняті саме на виконання Конституції України та Законів України "Про державну виконавчу службу" та "Про виконавче провадження", не можуть бути підставою для вчинення державним виконавцем виконавчих дій.

Водночас правову основу діяльності органів державної виконавчої служби становлять нормативні акти, які мають силу закону та прийняті набагато пізніше від Закону України "Про виконавче провадження", і в яких не зазначено, що вони прийняті на виконання останнього, а саме:

- Цивільний Кодекс України;

- Цивільно-процесуальний Кодекс України;