Розділ ІІ. Становлення української адвокатури: історичний нарис

4. Історичний дуалізм української адвокатури

На підставі аналізу історичних джерел вчені стверджують, що вже в Київській Русі роль захисників у судах виконували рідні, приятелі сторін - послухи (особи, які могли посвідчити про попереднє життя звинуваченого).

Визнати згадану форму участі при вирішенні долі своїх близьких зародком адвокатури в Україні було б дуже сміливим припущенням, адже історія не донесла до нас відомостей про існування на той час судів. Суддівська функція виконувалася князем та його ставлениками на місцях. Але це вже було реальним кроком до формування судочинства в майбутньому. Лише наприкінці XIII ст. на південній околиці Суздальської землі виникає Московське князівство. Ця подія, як нам відомо, відбулася майже за півтисячоліття до Люблінської унії.

Водночас у літописах зазначається, що перелом у житті руських слов'ян відбувається за Володимира Великого і пов'язаний з прийняттям християнства, яке мало великий вплив на державну розбудову та громадське життя країни. У правові поняття християнство внесло нові елементи церковного та римського права.

Отже, незаперечним (це зафіксовано провідними російськими істориками) є той факт, що християнство виявилося саме тим історичним провідником, через який окремі положення римського права стали відомі Київській Русі ще на початку другого тисячоліття. Положення римського права, а відтак і відомості про існування адвокатури стали надбанням Київської Русі завдяки зусиллям Володимира Великого шляхом прийняття християнства. Події, що відбулися у XII-ХШ ст., - постійна міжусобна боротьба за владу серед мономаховичів, призвели до розколу та відтоку населення у кращі, більш спокійні місця та до значного послаблення Київської Русі.

З середини другого тисячоліття шляхи правобережної та лівобережної України надовго розійдуться, а мрія про возз'єднання країни майже півтисячоліття буде залишатися лише в серцях поневолених українців.

По-різному, залежно від "патронату" земель українських, розвивалась і судова система. Правобережна Україна була надовго анексована Литовсько-польським князівством. Тому всі державні інститути будувались тут за зразком метрополії. Відомо, що за Третім литовським статутом обов'язки воєводи були потрійними: військові, адміністративні і судові. До того ж, кожний воєвода сам вирішував, як йому вчинити - допускати будь-кого до суду чи ні. Відомо також, що від Люблінської унії, тобто з середини XVI ст., хід історії т.зв. Литовської Русі повністю визначається історичним життям Польщі яка, на той час також керувалась Литовськими статутами та Магдебурзьким правом.

Водночас, існують певні документальні підтвердження того, що Магдебурзьке право проникало і на територію лівобережної України. Сталося це раніше, ніж Україна набула повної залежності від Москви. "... Образец такого самоуправления в торговом и промышленном сословии Петр нашел в старом европейском муниципальном городском строе, который уже прежде его перешел в Малороссию в виде Магдебурге ко го права".

Норми ж Магдебурзького права регулювали не тільки організацію управління містом, але і цивільно-правові відносини, порядок судочинства та судоустрій, встановлювали міри кримінального покарання. І хоча збірник феодального міського права м. Магдебурга було видано ще у XIII ст., на момент об'єднання України з Росією він являв собою досить прогресивний документ.

Природно, що Магдебурзьке право, за всієї своєї прогресивності, на той час не могло бути сприйняте до кінця українською психологією. Для нас важливо зафіксувати, що Україна, навіть будучи розірваною на шматки, ніколи не залишалася нижчою на інтелектуальному рівні від своїх покорителів.

Існування інституту адвокатури на території усіх частин України, незалежно від їхньої політичної орієнтації, не могло бути відірваним від системи судочинства та судоустрою.

Історія розвитку судочинства та судоустрою, принагідно й української адвокатури на правобережній Україні, як і на лівобережній, не дає підстав для висновків щодо бурхливого розвитку згаданих інститутів.

У правобережній частині України справа дійшла до підготовки в 1743 р. проекту кодексу "Правил, за якими судиться малоросійський народ", але він не став юридичним актом а коли і застосовувався, то радше як звичаєвий документ.

Цікаво, що у "Правилах" вперше в Україні використано термін "адвокат". Кодекс містив такі положення, як прийняття присяги, необхідність дотримання етичних норм щодо конфіденційності, передбачалась безоплатна допомога для неспроможних.

У лівобережній частині України перебіг подій складався не найкраще через недотримання Росією угоди про українську автономію. Фактично імперія ігнорувала угоду між нею та Україною про збереження на території останньої автономного устрою. Тут діяли імперське законодавство та судова система з її "ходатаями" і "стряпчими" - людьми, які часто-густо не мали уявлення про істинні цілі та завдання адвокатури.

Про суди, що існували в дореформеній царській Росії, багато сказано і написано видатними російськими юристами, істориками та письменниками: А.Ф. Коні, М.І. Костомаровим, А.П. Чеховим та ін. Фактично суди були своєрідними вотчинами, які віддавалися на відкуп призначеним суддям без належної освіти та будь-яких знань з юриспруденції. Відоме грибоєдівське "А судьи кто?", сказане на адресу тогочасних вершителів обивательського суду, цілком стосувалося і суддів, призначених згори.

Перебуваючи у складі Російської імперії, Україна однією з перших відчула на собі всі нововведення на території метрополії. Більше того, трапилося так, що талановиті і працелюбні представники України виявилися чи не най видатнішими провідниками російських реформ усіх часів. Відтак історію української адвокатури неможливо відділити від судової реформи 1864 р., яка поклала початок діяльності інституту присяжних повірених на всій території Російської імперії. Напевно, мало хто знає, що про створення в Росії суду присяжних, невід'ємною складовою якого завжди була адвокатура, мріяв і видатний поет О.С. Пушкін. Ще у 30-ті роки ХГХ ст., випереджаючи майбутнє, у своєму листі до Соболевського він писав:"... після звільнення селян у нас з'являться гласні процеси, присяжні та ін.".

Ми з вдячністю і гордістю можемо сьогодні сказати, що основний тягар здійснення судової реформи І 864 р. на території Російської імперії виніс на своїх плечах видатний діяч Російської імперії, українець за походженням Сергій Іванович Зарудний.

Цікава деталь: усі російські самодержці з певним страхом і побоюваннями ставилися до адвокатури, вбачаючи в ній мало чи не революційний інститут. Цей страх підігрівався поширеною в Росії чуткою, що адвокатами були Мірабо, Марат і Робесп'єр, хоча насправді це стосувалося лише останнього. Тим вагомішою постає перед нами постать Сергія Івановича Зарудного, який зумів задля підняття авторитету створюваної ним присяжної адвокатури домогтися від Олександра II "Высочайшего повеления", датованого 22 лютим 1866 р. "О сохранении за камерюнкерами и камергерами придворного звания при поступлении их в число присяжных поверенных".