Розділ ІІ. Становлення української адвокатури: історичний нарис

На що, окрім відвертої посмішки над своїм обвинувачувальним пафосом, міг розраховувати прокурор після такого виступу адвоката?

Резюме. Обставини справи та хитромудрий виступ обвинувача не залишали адвокатові нічого іншого, як вдатися до нищівної іронії, що останній блискуче і використав.

Підсудну визнали невинною.

Приклад. У 1915 р. в Санкт-Петербурзі розглядалася судова справа за позовом прокуратури до сатиричної газети "Свисток" за обвинуваченням редактора у друкуванні "мерзких карикатур и пасквилей на царствующих персон и государственных мужей".

З боку прокуратури участь у судовому засіданні здійснював відомий на той час своїми монархічними поглядами прокурор Камишанський (пізніше був розстріляний більшовиками). Захист інтересів редакції здійснював присяжний повірений О. Грузенберг. Після палкого обвинувачувального виступу прокурора, який вважав, що за друкування "карикатур і пасквілів" газету слід закрити і стягнути з редакції дуже велику суму грошей, суд надав слово присяжному повірнику Грузенбергу.

Присяжний почав свій виступ на захист інтересів редакції досить незвичайним способом. "Уявіть собі, панове присяжні, - сказав він, - що я стою собі на вулиці і шматочком крейди малюю на паркані фігуру віслюка. Саме у цей момент до мене підходить якийсь перехожий і каже: "Як вам не соромно, пане повірнику, малювати на паркані шановного пана прокурора Камишанського?".

У залі звучать гнівні вигуки на адресу адвоката. Кричить обурений прокурор. Суд нагадує пану адвокату про необхідність поважати присутніх. Адвокат О. Грузенберг спокійно продовжує:"... панове присяжні, прошу вас відповісти самим собі на питання - хто у цьому випадку злочинець: я, що без усяких поганих намірів малював крейдою ослика, чи той дурень, який побачив у моєму малюнку не віслюка, а шановного пана прокурора? ... Така ж ситуація вбачається і в позові прокурора, -продовжив свій виступ адвокат, - редакція друкує на сторінках газети якісь безіменні карикатури та спотворені фігурки, а пан прокурор віднайшов у них схожість з високою царственою персоною. То хто ж тут більше винен? Отже, прошу суд притягнути до відповідальності за образу царственої особи пана прокурора Камишанського".

Резюме. Виявившись у дуже скрутному становищі (образа царственої персони була на той час досить серйозною провиною), адвокат не став на повному серйозні заперечувати сам факт друку в газеті карикатур, а обрав шлях сатиричного нівелювання самого методу доведення прокурором позову. Задовольняючи позов прокурора, суддя дав би привід думати, що він поділяє його думку про схожість карикатур з царственою особою.

Суд відмовив прокуророві у позові.

Про роль присяжної адвокатури та судів присяжних часів Російської імперії свідчать виправдувальні вироки судів того часу за справами, які тепер іменують резонансними і до яких була прикута увага як вищої влади, так і всього суспільства. Досить згадати такі політичні процеси, як "Справа Віри Засулич", "Справа Люторичеських селян", чорносотенську акцію у "Справі Бейліса" та багато інших.

5. Українська адвокатура часів радянського союзу

З приходом до влади у Петербурзі Тимчасового уряду на чолі з юристом за фахом О. Керенським були здійснені певні кроки щодо лібералізації адвокатури в Росії. Так, були відмінені всі обмеження на доступ євреїв до адвокатури, азі липня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв закон, який скасовував статеву нерівність у цьому питанні, - жінкам дозволялося займатися адвокатською діяльністю.

Прихід до влади більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним), також юристом за фахом знаменував собою початок нищівної якобинської оргії переможців - змореного голодом та озлобленого затяжною кривавою війною натовпу, яким уміло маніпулювали вчорашні політкаторжани та політемігранти. Здоровий глузд поступився місцем лютій ненависті до всього, що було пов'язане з царизмом.

Жовтневі події 1917 р. призвели до створення на території колишньої імперської Росії "держави робітників і селян" на чолі з більшовиками, під керівництвом яких була, поряд з іншими державними інститутами, "до основания" зруйнована і стара судова система. Натомість народи новоствореної держави на десятиріччя були втягнуті в добре організовану систему беззаконня і терору.

Саме В. І. Леніну належать слова: "Безумовним обов'язком пролетарської революції було не реформувати судові установи, а зовсім знищити, змести до підґрунтя весь старий суд і його апарат". Виконуючи цю ленінську настанову, революційні екстремісти реалізували вимогу вождя з буквальною точністю, потопивши всі демократичні досягнення, здійснені передовими представниками російської інтелігенції, у крові тієї ж інтелігенції.

Судова система Російської імперії була замінена системою різних "трійок" та трибуналів, сформованих із безграмотних і озлоблених декласованих елементів, уповноважених вершити швидкий, нещадний суд над усяким, хто не вписувався в образ революціонера. Неминуче в цю революційну м'ясорубку потрапляли і самі вчорашні виконавці ленінської волі.

Після розпаду СРСР суспільство дістало можливість ознайомитися зі страшною "судовою" статистикою ленінсько-сталінського періоду, коли розстріл визнавався звичайним повсякденним явищем, а багаторічні терміни "соціальної ізоляції" - чи не головним методом вирішення народногосподарських завдань. З нинішніх позицій очевидно, що вести мову про достойне місце професійної етики юриста, у європейському розумінні цього поняття, в той період було б просто недоречно та й небезпечно. Всі видатні теоретики марксизму повністю відкидали спроби моралізувати майбутню постреволюційну систему правосуддя. Особливо значної уваги надавали цьому питанню основоположники марксизму К. Маркс і Ф. Енгельс, що однозначно визнавали лише наявність класової моралі, маючи на увазі "мораль" пролетаріату і засновану на ній диктатуру.

До чого призвели ці теоретичні обгрунтування права на існування класової диктатури пролетаріату сьогодні добре відомо. Вміло маніпулюючи численними масами безграмотних, голодних та втомлених війною людей, більшовики скористалися захопленням влади для того, щоб створити бездушні жорна, в яких загинула значна більшість їхніх творців.

Одним із найбільш непримиренних прихильників терору та відвертим ворогом старої адвокатури як соціального поняття був А.Я. Вишинський. Виступаючи Прокурором СРСР на зборах московської колегії захисників 21 грудня 1933 р., він висловився так: "Революційне насильство є одночасно і проявом високого акту людської волі, спрямованої на те, щоб побудувати новий, більш високий суспільно-економічний лад життя. У цьому виправдання революційного насильства, у цьому виправдання наших репресій, якими б вони не були часом різкими і рішучими. У цьому виправдання тих ударів нашого закону, у вигляді наших репресій, котрі ми кидаємо на голови і наших ворогів, і недисциплінованих, непокірливих пролетарській державі, синів самого робітничого класу".

Наведене висловлювання колишнього прокурора СРСР краще за десятки найбільш красномовних документів говорить про характер репресій і настрій тодішніх юристів. Саме А. Я. Вишинському належить відродження де-юре відомої за часів інквізиції лиховісної тези: