Розділ ІІ. Становлення української адвокатури: історичний нарис

Важливу роль у здійсненні судової реформи в Росії відводять А. Ф. Коні і представникові давнього українського роду, "давшего российскому обществу несколько деятелей, которые выделяются умом и твердостью, моральной целостностью характера и глубокой любовью к отечеству", Павлові Євграфовичу Ковалевському, який керувався у своїй діяльності "человеколюбием, уважением к личности ближнего и отвращением к угнетению".

Приємно також усвідомлювати сьогодні, що з-поміж найбільш авторитетних адвокатських колегій на гігантському просторі царської Росії були Харківська і Одеська.

Історично Росія вже наблизилася до створення інституту судового захисту, хоча і зробила це зі значним запізненням порівняно з іншими європейськими країнами. Розуміння необхідності судового захисту вже відчувається в більш ранніх законодавчих актах. Так, "Памятник из законов" у главі "Осуждение" містить такі рядки: "... Когда по всем правам натуральным каждому причина ознаменается и к обороне своей и оправданию допущен бывает, в чем никому запретить не можно, ниже не объявя причины наказание учинить; ибо надлежит челобитчику и ответчику определить термин, когда с оным в суд явиться и потом с оными в суд вступать", що в перекладі українською мовою означає: "Коли за всіма правами природно кожному повідомляється причина і він допускається до захисту та виправдання, в чому нікому забороняти не можна, недопустимо чинити покарання; тому що слід позивачеві та відповідачеві визначити термін, коли з'явитися у суд і тоді приступати до суду" і трохи далі: "... Но понеже к свидетельствованию явные и довольные требуются доказы, того ради судье надлежит в смертных делах пристойным наказанием его наказать опасаться, но толь паче наказать, понеже лучше есть 10 винных освободить, нежели одного невинного к смерти приговорить" - в перекладі: "Але коли для засвідчення потрібні явні та достатні докази, то судді слід у смертних справах (йдеться про смертний вирок) остерігатися карати означеною карою, тим більше, що краще 10 винних звільнити, аніж одного невинного засудити до страти". Йдеться про високу відповідальність судді, особливо у справах, де можлива кара у вигляді позбавлення людини життя, а також про необхідність кожному надати право захищатись від обвинувачення.

Саме завдяки реформі 1864 року в Росії виник інститут присяжних повірених, що замінили колишніх ходатаїв, "писак" і "строчилок", які отиралися в судах, заповнюючи вакуум професійних юристів. Присяжні повірені, тобто особи, яким довірялося вести справи в усіх судах на території Росії, вступаючи до колегії, складали присягу. Слід одразу зазначити, що існування присяжного повіреного поза межами будь-якої колегії не передбачалося законом. Хоча таке поняття, як Рада присяжних, ще тривалий час було притаманне лише трьом найбільшим в імперії центрам: Санкт-Петербургу, Москві і Харкову. Звертає на себе увагу така обставина - ні спеціальна література, ні преса того часу не містять свідчень про невдоволення корпоративною організацією присяжних повірених.

Водночас заслуговує на увагу атмосфера високої поваги присяжних повірених до свого керівного органу, до честі і достоїнства своєї професії. Вважалося, що "на присяжному повіреному лежить насамперед обов'язок захищати честь, достоїнство та привілеї того стану, до якого він належить. Водночас він зобов'язаний вважати для себе за правило, що будь-яке зазіхання на стан є зазіханням на нього особисто, і навпаки, всяке зазіхання на нього як члена адвокатури є зазіханням на увесь стан".

Підсумовуючи сказане, слід, на наш погляд, зазначити, що підтримані царським урядом титанічні зусилля відданих своїй справі талановитих і чесних людей свого часу не були марними. Російська адвокатура організаційно і якісно виросла в елітний корпус юристів і за своїми морально-етичними принципами та вимогами залишила позаду деякі європейські адвокатури. Щодо дисципліни присяжних повірених, то вона була настільки суворою, що за свідченням А.Н. Маркова,"... такой строгой и беспощадной дисциплины не знает ни одно сословие в России".

Саме така організація дала змогу розквітнути на судовій арені Росії плеяді справжніх ораторських талантів, слава про яких не затьмарена і досі. Серед них також назавжди викарбувані імена представників України. Це - Сергій Олександрович Андріївський, випускник Імператорського Харківського університету, Микола Платонович Карабчевський, що блискуче закінчив юридичний факультет С. Петербурзького університету, Олександр Якович Пасовер з м. Умані, Микола Йосипович Холева з м. Керчі та ін.

Адвокатура в нинішньому розумінні була створена на території Російської імперії згідно з IX розділом Судових статутів (1864 р.) у формі колегіуму присяжних повірених та приватних повірених, що практикували паралельно. Адвокатура сформувалась як окрема категорія осіб, що володіють процесуальними правами, саме з моменту прийняття цього акта. Особливо значною була роль адвокатів у кримінальному процесі. Це пояснювалося тим, що широкі цивільні правовідносини в Росії на той час були ще в зародку. З іншого боку, стан справ у кримінальному судочинстві вимагав серйозного оздоровлення. І саме адвокатура мала стати тим ефективним лікувальним заходом, який дав би змогу шляхом гласної критики існуючих в судочинстві хабарництва і самоправства та збудженням свідомості суспільства примусити представників судової системи повернутися лицем до неупередженості і справедливості.

У дореформеній Росії Україна перебувала у складі регіонів, що входили до так званого Західного краю. Сюди належали дев'ять губерній західної частини європейської Росії, з-поміж яких 6 - білоруських та литовських (Північно-західний край) і 3 - українських (Південно-західний край).

У цих губерніях адвокатура була створена і діяла на ґрунті польських конституцій 1726 і 1764 рр. та литовського Статуту. Згідно з цими актами, адвокати були не лише при головних (губернаторських) та нижчих (повітових і міських) судах, але і при судах духовних.

Введення адвокатури в Західному краї не дало бажаних результатів, адже адвокати не мали поваги у населення. Про це красномовно свідчать друковані періодичні видання того часу: "... Трудно встретить сословие более несимпатичное в западной России, чем адвокаты," - йшлося у "Киевлянине".

У такому вигляді адвокатура існувала у Західному краї до того часу, поки царським указом від 25 липня 1840 р. дію російських цивільних законів було поширено на цю територію. Отже, після судової реформи 1864 року місце адвокатів посів чинний на території усієї імперії інститут присяжних і приватних повірених.

Присяжними повіреними не могли бути:

а) особи, які не досягли двадцятип'ятирічного віку;

б) іноземці;

в) особи, проголошені неспроможними боржниками;

г) такі, що перебувають під слідством, а також засуджені. Створена Судовими статутами 1864 р. присяжна адвокатура діяла, спираючись на низку принципів:

1) сумісництво правозаступництва з судовим представництвом;

2) відносна свобода професії;

3) відсутність зв'язків з магістратом;