Розділ VIII. ФОРМУВАННЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЛЮДИНИ І СУСПІЛЬСТВА, ЛЮДИНИ І ЛЮДИНИ, ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ В МІЖНАРОДНИХ СИСТЕМАХ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток

• 5. Вітчизняні філософи: Г. Сковорода, П. Юркевич, О. Лосев, М. Бахтін, Є. Мелетинський, О. Фрейденберг, Л. Гумільов, С. Хоружий, М. Михальченко, В. Андрущенко, Л. Губерський, М. Култаєва, В. Бех, Т. Григор'єва, І. Кузін, В. Малявін, І. Степаненко. Всі вказані автори надали різноманітну інформацію щодо самості, духовності, синтетичних типів особистості, сучасного вітчизняного соціального простору суспільства перехідного типу, а також філософських підходів, які було спрямовано на аналіз вказаних проблем.

• 6. Концепція самоорганізації: І. Пригожин, І. Стенгерс, І. Добронравова, В. Василькова, Л. Горбунова, І. Предборська, Н. Кочубей, Л. Бевзенко, В. Лутай. Стратегія самоорганізації є визначальною у спробах вивести поняття “самість” з бінарних опозицій осмислення: наприклад, суб'єкт та об'єкт, ессенціальний або екзистенціальний підходи. В парадигмі самоорганізації ми розмірковуємо про поняття “онтологічна самість” як цілісно-поліваріантну структуру, що сповнена внутрішніх флуктуацій і стрімко реагує на соціальні флуктуації суспільства перехідного типу. Також ми використовуємо спеціальні поняття, наприклад, точка біфуркації.

Незважаючи на те, що існує загальнофілософська і спеціальна література, присвячена проблемі самості та її прихованого потенціалу самоорганізації, соціальному простору, гіперреальності, симулятивності, кризі духовності в сучасному суспільстві тощо, до цього часу не існує досліджень, які б безпосередньо були присвячені проблемі цілісності самості в соціальному просторі, самості й духовних аскетичних практик в парадигмі самоорганізації, тому осмислення цих проблем вимагає подальшої роботи. Проте, життя не стоїть на місці, “все течет, все развивается”, і проблеми людини отримали своє подальше вивчення, ці проблеми є ще дискусійними і не розділяються всіма вченими. Так, цікавою концепцією сучасності є концепція людини В. Казначеева і Є. Спіріна. На їх думку, людина як продукт довгої біологічної еволюції, відтворюючої в інформаційному аспекті еволюцію нашого Всесвіту, відображає в собі в закодованому вигляді послідовність історії нашого Космосу. Російські дослідники В. Казначеев і Є. Спірін рекомендують проводити комплексні дослідження Homo sapiens, спираючись на уявлення про людину як цілісне космопланетарне явище. Згідно з таким підходом, на протязі тривалого часу еволюції формування біологічних рис людини проходило при взаємодії з культурою, а етнічних, релігійних та інших звичаїв – при взаємодії з природним середовищем. Соціальне не суперечить фізичному, космічному і біологічному, так як від народження людина має тілесну організацію, яка включає в себе можливості її соціально- діяльнісного розвитку. Постільки природа людини інваріантна, то суспільство не може формувати заново в кожному поколінні людську природу. Воно “вишиває по канві” (людина як спресований Всесвіт) соціальний рисунок (особистість, яка уявляє собою мікрокосми соціуму) в залежності від набору цінностей людини. Людина, перш за все, пластична істота, яка включає в себе сліди космофізичної, біогенетичної і соціокультурної еволюції.

Людина, як соціокосмічний резонатор, репрезентує спресований в рамках конкретного індивідуума Всесвіт, який чутко реагує на зміни соціуму і Космосу. Людина як голограма Всесвіту – метафоричний вислів, що вказує на глибокий зв'язок людини і Всесвіту. В деяких моделях людини відмічається космічний вимір його екзистенційної сутності, якщо виходити з розуміння людини як космобіопсихосоціальної єдності. В цьому плані представляє собою інтерес трактування людини як голограми Всесвіту, що пов'язане з корпускулярно-хвильовим дуалізмом. Наші знання про екзистенцію людини і функціонування її мозку і психіки ще не дозволяють створити єдину науку про людину, тому багато проблем обговорюються саме на метафоричному рівні. Функціонування центральної нервової системи людини, особливо головного мозку, цілком свідчить про голографічну парадигму.

Людина як “молекула” – метафоричний вислів, який також свідчить, що людина є найменшою частиною Всесвіту, володіє її властивостями. Вважається, що людина як “молекула” включає в себе максимум інформації про Всесвіт. Рівень організації живої матерії дає можливість чуттєвого сприйняття інших рівнів ієрархічно побудованого Всесвіту – нижчого (елементарні частки, атоми, молекули та ін.) і вищі (системи галактик, Метагалактика). Разом з тим, інтелектуальне розуміння людини охоплює широкий діапазон феноменів природи – від елементарних часток до космічних об'єктів. В цілому вважається, що людину можна визначити як макроскопічну істоту на середньому рівні структурної організації нашого Всесвіту, що користується інформацією про явища і об'єкти інших рівнів. Самоіснування людини зумовлено відносною стабільністю агрегатів колоїдів і кристалів, а також нашої планети, причому будь-який більш високий рівень стабільності включає всю інформацію попередніх рівнів і нову інформацію, характерну тільки для нього. В структурній організації Всесвіту будь-який рівень має певне число енергії: кількість цих рівнів може бути необмеженим як на макро-, так і на мегарівні. Зародження розуму на найбільш багатому в інформаційному відношенні рівні передбачає її основну властивість – усвідомити сутність Всесвіту, щоб в перспективі управляти її еволюцією. Таким чином, тіло людини включає в себе все багатство інформації, яке несуть всі рівні стабільності, що управляються квантовими законами, і одночасно чутливі до ефектів гравітаційної взаємодії, що виявляється на рівнях Всесвіту. Якщо погодитися, що біологічна еволюція в мініатюрі – космічна еволюція, то можна відмітити, що максимум інформації про Всесвіт знаходиться в основному в голові індивіда і добувається завдяки голографічної природи мислення. Слід враховувати і те, що мозок сучасної людини є результатом тривалого розвитку планетарного життя, що він саме адаптований до земних умов і не адаптований до сприйняття і обробки інформації (в т.ч. Всесвітів), які не входять в зону його впливу. Слід враховувати і те, що мозок людини включає до 100 млрд, нейронів – приблизно стільки, скільки планет у нашій Галактиці.

Привабливою є точка зору Н. Моісєєва, згідно з яким Всесвіт є цілісною єдиною системою, хоча цим даним не суперечить постулат про відсутність до певного часу керуючого начала в саморозвитку, самоорганізації Всесвіту, так як цій системі властиві параметри стохастичності і невизначеності, а також з точки зору її біфуркації, то вони зумовлюють незворотність космологічного універсального часу, з чим пов'язана непередбаченість еволюції суперсистеми Всесвіту та її фрагментів. Отже, навіть при відсутності цілепокладаючого начала розвиток Всесвіту характеризується деякою направленістю. В результаті відбувається безперервне зростання різноманітності і складності матеріальних утворень, а на певному часі виникає жива речовина, яка слугує основою для виникнення Розуму, ціленаправлено розвивається (у Всесвіті може бути багато таких зародків розуму). Шлях розвитку нашого світу такий: від початкового вибуху до ціленаправленого розвитку. Цей підхід не виключає положення про те, що людина в потенції вже існувала в стані зародка Всесвіту, що еволюція Космосу жорстко детермінована. Значення концепції самоорганізації суперсистеми Всесвіту заключається в тому, що вона виявляє “ефект зборки”: системи нашого світу досягають такого рівня складності, що у Всесвіті виникають нові властивості, яких нема у її елементів (до них відноситься і людина з розумом). Поскільки таких систем у Всесвіті багато, то не виключається існування в ній позаземних, космічних цивілізацій, різноманітних форм життя і розуму. Земна еволюція життя унікальна, але це не виключає існування в ній позаземних форм життя. Світ – безмежний в просторі і часі; фізичний вакуум, в якому виникають спонтанні фазові переходи, здатні дати життя новим Всесвітам.

Концепція О. Колмогорова і О. Ляпунова про “великий біологічний вибух” затверджує широке розповсюдження життя в межах всього Всесвіту. Однією з головних проблем сучасної науки і світогляду є проблема виникнення земного життя, його зв'язку з Космосом, що передбачає обговорення масштабів поширення живої речовини у Всесвіті, в т.ч. і розумної форми у вигляді космічної цивілізації, що дозволяє розглядати земну біосферу як локальне згущення нескінченно космічного потоку живої речовини а людство – як розумну частину живої речовини нашого Всесвіту (Метагалактики). Фізик Л. Морозов висунув концепцію “великого біологічного вибуху”, згідно з якою передбачається існування великомасштабної структури живої речовини у Всесвіті. В 60-х pp. О. Колмогоров і О. Ляпунов висунули гіпотезу про функціональну організацію космічної живої речовини, а американський фізик Ф. Дайсон сформулював концепцію космічних умов існування життя. В свою чергу американський біолог і космолог К. Саган, аналізуючи проблему космологічних основ виникнення життя, постулює існування загальної космічної закономірності – у Всесвіті на протязі певного часу виникнення життя здійснюється як безперечне явище космологічної еволюції. Приватний випадок цієї закономірності – виникнення життя на Землі як виявлення загальної космологічної еволюції. Умови виникнення життя на Землі визначили її розвиток в якості цілого, тобто у вигляді біосфери, єдиного моноліту живої речовини. Це означає, що еволюція біосфери залежить від сукупності земних і космічних явищ.

Антропний космічний принцип В. Налімова – положення, що затверджує привілейоване місце людини у Всесвіті, яке виходить із існуючого взаємозв'язку світових констант, а саме, що Всесвіт – це дім людини. Цей принцип має дві версії: сильну (російський вчений В. Налімов) і слабку версію (американський космолог Б. Картер) з його афоризмом: “Я мислю, отже, світ такий, який він є”. Сильна версія антропного космологічного принципу базується на тому, що реальність Всесвіту залежить від існування людини, що біологічний відбір фундаментальних констант визначає специфіку і структуру Всесвіту, що саме виникнення Всесвіту в значній мірі детерміновано існуванням людини. В своєму крайньому вигляді сильна версія цього принципу сформульована американським фізиком Дж. Уїлером, який виходить із концепції так званого спі- вучасного Всесвіту, тобто людина не просто спостерігає Всесвіт, а надає їй існування. Уявлення, що Всесвіт не тільки породжує життя, але і підтримує її і розвивається завдяки своїй волі, приводить до висновку: людина є не тільки мірою всіх речей, а також і її творцем. В світоглядному плані інтерпретація Уілера антропного космічного принципу являє собою сучасне формулювання установок І. Канта про телеологічність світовлаштування. Таку інтерпретацію антропного космічного принципу розділяє російський вчений В. Налімов, який розкриває його шляхом включення ідеї про первісне існування смислів. Ці смисли лежать в основі Всесвіту і передбачені для свого розкриття людиною. Глобальний еволюціонізм, що надає розвитку як біосфері, так і ноосфері, вважається можливим тому, що на Землі в Космосі в цілому реалізувалися зовнішні умови, а в глибинах Всесвіту потенційні можливості семантичної природи, які в цих мовах розкрилися через багатоманітність живих текстів (людина і є одним із цих текстів). Людина стала виступати в єдності з цим Всесвітом, нерозривності з ним. Саме в цьому захлюпається смисл антропного принципу (В. Налімов). Тут смисли являються самостійною реальністю і виявляються через матерію за допомогою геометрії Світу. Фактично Налімов відроджує, хоча і в деякому модифікованому вигляді концепцію Платона про одвічне існування “ідей”, відблиском яких слугує матеріальний світ. Такий підхід передбачає, що “ідея”, чи смисл, виступає в якості кода, що включає в себе всю інформацію про еволюцію Космосу, про виникнення життя і людини. В. Налімов створив модель несвідомого, в якій поряд з фізичним вакуумом вводиться поняття “семантичної культури”, під якою розуміють невиявлене семантичне поле. В стані глибокої медитації відбувається деперсоналізація індивіда, його злиття з цілісністю світу. В цій моделі індивідуальність кожної людини описується функцією розподілу яка будується над загальним полем ознак. Ототожнення ЕГО з функцією рівномірного розподілу на всьому полі ознак сприяє розчиненню в цілісності світу (можливо, це те, що називають досягненням нірвани). В цій моделі семантичні поля дискурсів виражають не парадигмальний досвід, а свідомість далекого минулого (міфи, символи). Звідси В. Налімов виводить гіпотезу про те, що сама культура включає не тільки свідоме, але й несвідоме, що знаходиться в підпіллі. Саме те, що віднесене до пізньої культури, і залишається нерозкритим.

Голографічна модель пізнання – моделювання пізнавальних процесів на основі їх хвильового кодування людських об'єктів зовнішнього світу. Хвильовий підхід дозволяє більш адекватно відтворити особливості різних об'єктів, чим дискретна (алфавітна) мова. Самі об'єкти в їх просторових особливостях можна розглядати як деякі системи хвильових характеристик, як розподіл амплітуд. Слід врахувати, що вже мають місце голографічні моделі світу (Всесвіту). Так як людина є породженням Всесвіту і являє собою гігантську голографічну систему, що має квантово-механічну природу, то і функціонування психіки людини повинно базуватися на голографічних і квантово-механічних принципах. Саме з цього виходить голографічна модель людської психіки і Всесвіту, розроблена К. Прібрамом і Д. Бомом. Її суть в тому, що кожна точка простору Всесвіту включає всю інформацію про світ (аналогічно справедливо і у відношенні до психіки): 1) та об'єктивною реальністю (незалежним від неї зовнішнім середовищем, яке людина намагається змінити відповідно до своїх планів); 2) між суб'єктивними реаліями різних людей (соціальних груп, спільностей) і різними аж до взаємовиключення програмами перетворення світу; 3) безперервно змінюючи світ та саму себе, людина прориває обмежений горизонт тваринного існування, залишаючись при цьому кінцевою істотою, смертною, прилучаючись до безмежності природи, культури і духу.

Суспільство як соціум характеризує суспільний світ як саму абстрактну, в певному смислі як саму невизначену всезагальність людського суспільного буття, яка охоплює весь суспільний світ без будь-яких виключень. Саме завдяки своїй абстрактності, в певній мірі невизначеності, соціум виступає як саме “чисте”, саме концентроване втілення суті суспільного буття людини.

Суспільство як системно-структурний цілісний світ – це рівень меншої абстрактності, чим рівень соціуму. В ньому втілюється сама структурність суспільного життя, обмежена цілісність цієї структури, її основні елементи, певні детермінаційні, функціональні зв'язки цих елементів, до яких слід віднести і основні тенденції розвитку і функціонування цієї системи як цілісності. Можливо найбільш влучною характеристикою цього рівня суспільства є визначення суспільства як суспільного організму, як відмічає В. П. Бех. Суспільство як соціосвіт повсякденності фіксує одинично-конкретний, безпосередньо відчутний світ суспільного буття. Це те середовище, те безпосереднє протікання суспільного життя, в яке зануряється людина, людина в своїй унікальності і неповторності. Якщо поєднати всі ці три рівні через призму зв'язку з людиною, то такий аналіз буде вкрай інноваційним. Спираючись на рівні суспільства, слід виокремити відповідно три рівні людини:

1) людина абстрактно-субстанціональна – це людина в своєму всезагально-глибинному, так би мовити, в якісно-чистому визначенні; 2) людина соціологічно-функціональна – це людина, яка взята в тих своїх якостях, які забезпечують існування і функціонування суспільства як системно-цілісного організму; 3) людина екзистенційно-індивідуальна – це людина, яка занурена у свій світ повсякденності та антропологічних вимірів буття.

Як свідчить соціально-філософський аналіз, якщо світ суспільного буття людини диференціюється на своєрідні три рівні і людина також диференціюється на три рівні, то слід зробити висновок, що між людиною і світом його суспільного буття існує три пари антропо-суспільних взаємовідносин, коли кожний рівень людини співвідноситься, корелюється з відповідним рівнем суспільного буття людини. Це наступні види взаємовідносин: 1) співвідношення людини як абстрактно-субстанційного суб'єкта і соціуму; 2) співвідношення соціологічно-функціональної людини і суспільства як системно-цілісного організму; 3) співвідношення екзистенційно- індивідуальної людини та соціосвітів повсякденності. Так як аналіз взаємовідносин “людина-суспільство” має суто методологічний характер, то й ця мисленнєва конструкція ставить своєю метою осягнути загальні принципи співвідношення людини і суспільства.

Перша сукупність взаємовідносин – це взаємовідносини абстрактно-субстанціональної людини, з однієї сторони, і соціуму, – з іншої. Тут людина виступає як самий абстрактний суб'єкт, у якого на першому плані знаходиться його всезагально-субстанціональні якості. Тут людина відходить від будь-якої конкретики, від індивідуально-екзистенціальних життєвих колізій, від своїх професійних якостей, рольових та інших особливостей. Більше того, на цьому рівні навіть плинність буття не береться до уваги, а людина тут виступає як носій самих всезагальних субстанціональних якостей; соціум розглядається в своїй всезагально-абстрактній сутності, втрачає будь-яку структурно-елементну характеристику. Соціум як такий – це абстрактно-всезагальне, абстрактно-невизначене втілення суспільного буття людини як такої, що звеличується над більш конкретними характеристиками цього буття. Адже, людина створює соціум і втілюється в ньому: соціум, який би він не був, якою 6 своєю межею не розкривався, завжди несе в собі будь-яке людське начало, він виражає, втілює людську суть, людську іманентність. Проте, щоб адекватно зрозуміти цей процес субстанціональної втілюваності людини у соціумі, слід зафіксувати той всебічний факт, що людина в силу своїх духовно-засадничих імпульсів, в силу своєї іманентно-активної життєдіяльності здатна до своєрідного розщеплення, роздвоєння. В силу свого потенціалу людина здатна до того, щоб свій власний зміст наділити подвійним життям, життям іманентним, життям в собі і життям зовнішньо-об'єктивованим, немов би відокремленим від себе. І вся ця іманентна здатність до роздвоєння, розщеплення себе виступає основою втілюваності людини в соціумі. Інший висновок заключається в тому, що сам соціум в даному співвідношенні являє собою як субстанціональне втілення людського начала, його самою глибокою субстанціональною основою є саме людина. Дійсно, яку б межу соціуму ми не взяли, завжди субстанціональною основою цієї межі є людська думка, людський дух, людська життєдіяльність, будь-яке виявлення людської життєвості. Все вищесказане дає можливість визначити соціум як певне інобуття, так як соціум в певному смислі слова виступає як інше Я людини. Причому соціум в якості іншого Я людини є самим глибинним, самим дійсним Я людини, адже іншим Я людини є вона сама, проте об'єктивована, втілена в іншій формі, немов би відокремлена сама від себе і протилежна сама собі. Співвідношення людини і соціуму є своєрідною іманентною суперечливістю самої людини.

Друга сукупність взаємовідносин сприяє формуванню людини як соціологічно-функціонального суб'єкта, з однієї сторони, і суспільства як системно-структурного цілісного організму, – з іншої. Суспільство виступає тут вже не як абстрактно-субстанціональна сутність, а як субстанціональна невизначеність, як значно більш конкретний рівень суспільного буття, який володіє певною, чітко вираженою цілісністю, структурністю, зі своїми фіксованими елементами, складними взаємозв'язками між ними. Суспільство – це цілісний організм, пов'язаний з узагальненням порядків різних країн, своєрідна інтеграція суспільних форм організації людського буття. Отже, людина у даній сукупності відносин виступає не як носій абстрактно-субстанціонального начала, а у тому своєму рівневому виявленні, де виражаються його якості, пов'язані із суспільством як системно-структурним цілим. Тому і людину на даному рівні слід характеризувати як соціально-функціональний суб'єкт, чия діяльність націлена на забезпечення функціонування системно- цілісного суспільного організму в певній мірі залежить від нього і визначається ним. Людина виступає у цій сукупності відносин як член певної соціальності, колективності, як представник певної людської спільноти, як масово-колективний суб'єкт. Беззаперечну роль тут відіграє структурність суспільства як цілісності і оформлення елементів суспільства в окремі підструктури.

Постільки суспільство структурується як цілісність, постільки структуруються всі його елементи, різні підсистеми, постільки на цій основі відбувається певне структурування людей в певні групи, оформлення людей в певну соціальну колективність в рамках суспільства. Людина на даному рівні відносин виступає як певна функціональна величина, тобто на даному рівні людина своєю життєдіяльністю забезпечує нормально-оптимальне функціонування суспільного організму, а сама його життєдіяльність виступає як функція буття, розвиток суспільних структур і підструктур. Для того, щоб існували, оптимально діяли і підтримувалися суспільні структури, необхідна постійна людська енергія, людська життєдіяльність, яка носить функціональний характер. На рівні співвідношення людини як соціологічно-функціонального суб'єкта і суспільства як системно-структурного організму є своєрідне домінування суспільства над людиною. Саме на цьому рівні суспільство являє собою силу, яка знаходиться над людиною, в якійсь мірі формує його установлення, орієнтації цінності. Відповідно, людина як суб'єкт залежний, підпорядкований суспільству, обслуговуючий її підсистеми, підпорядковується її вимогам. Тому в у цьому відношенні “людина-суспільство” первинною ланкою виступає суспільство, а людина – фактором залежно-вторинним.

Третя сукупність взаємовідносин – це взаємовідносини екзинстенційно-індивідуальні, в контексті яких відбувається взаємозумовленість світів – соціосвіту і індивідуального світу. Людина виступає тут як індивідуальна істота, не як абстрактно-субстанціональний суб'єкт, не як арифметичний елемент людської багатоманітності націй, класу, а людина неповторна, унікальна, в яких і виявляється особливість і повнота людської екзистенції. У цій сукупності відносин людина проявляється в своїх неповторно-індивідуальних характеристиках.

В своїй життєво-буттєвій безпосередності людина, як відмічав М. Гайдеггер, укорінена у своєму бутті, в своєму домі, в своїй спільноті, первинно-буттєвих відносинах, які детермінуються значеннями, смислами, цінностями, які складають життєвий базис буття людини, в яких на передній план виходять індивідуально-неповторні характеристики людини. У цій сукупності відносин людина проявляється у формах своєї життєво-буттєвої неповторності, в яку вона вкорінена, в своє середовище, свій дім, свою безпосередню спільноту, в світ первинно-буттєвих предметів, невід'ємних від людини і даної повсякденності, своїх смислів, значень, цінностей, які складають життєвий базис його буття, що являє світ повсякденності. З однієї сторони, екзистенційно-індивідуальне володарює над світом, формує його саме таким, яким його хоче бачити людина, пристосувавши його до себе, до своїх власних інтересів і потреб. З іншої сторони, світ повсякденності по відношенню до людини володіє такою гнітючою силою, що може переважати над людиною, втягувати його в рутину повсякденності.

Як свідчить соціально-філософський аналіз, людина по своїй суті, по відношенню до світу свого суспільного буття є нескінченно багатоманітною і у цих відносинах вона володіє сукупністю самих різноманітних якостей, які розподіляються у своїй диференціації по різним рівням. У будь-якому разі, людина у своєму відношенні до суспільного світу не виступає як дещо одноманітне, а розкривається як всезагальна субстанція суспільного світу, як всезагальна функціональна умова збереження і розвитку цього світу, як екзистенційно-буттєвий суб'єкт, який втілюється в індивідуальному світі повсякденності. Різноманітність відношення людини до світу суспільного буття безперервно зростає, ці відмінності являють собою багатоманітність, яка є певними ланками єдності чи елементами системної єдності людського відношення до світу. Ця єдність багатоманітності розглядається як рефлексія багатомірності людини, яка вбирає в себе рівневі відмінності людського відношення до світу, спирається на ці відмінності, виростає із цієї багатоманітності і втілює її у собі. Проте аналізуючи людину як складну соціальну і цілісну істоту, необхідно схопити ці відмінності, їх внутрішній зв'язок і на цій основі осягнути складну цілісність людського відношення до світу суспільного буття.

Проведений аналіз спричиняє до виявлення тенденцій.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток» автора Соснін О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ VIII. ФОРМУВАННЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЛЮДИНИ І СУСПІЛЬСТВА, ЛЮДИНИ І ЛЮДИНИ, ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ В МІЖНАРОДНИХ СИСТЕМАХ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ I. РОЗВИТОК СУЧАСНОГО СВІТУ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЛЮДСТВА

  • Філософія глобального розвитку: поняття, концепції, підходи

  • Соціокультурні і соціополітичні аспекти глобального розвитку в контексті вчень західних глобалістів

  • Розділ II. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ МІЖНАРОДНИХ СИСТЕМ ТА ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

  • Методологічні виміри глобального розвитку

  • Синергетична парадигма глобального розвитку

  • Розділ III. РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНИХ, ПОЛІТИЧНИХ І КУЛЬТУРНИХ ВІДНОСИН В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

  • Культурна глобалізація як процес формування нової глобальної культури

  • Розвиток економічних, політичних і культурних відносин в контексті глобального розвитку

  • Висновки

  • Розділ IV. РОЗВИТОК ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН В КОНТЕКСТІ ВИКЛИКІВ ДЛЯ УКРАЇНИ

  • Світове господарство як міжнародна економічна система

  • Розвиток глобальних економічних відносин в контексті викликів для України

  • Розділ V. МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

  • Міграція трудових ресурсів: сутність, функції, причини, види

  • Проблеми еміграції -імміграції та регулювання міграційними потоками в умовах глобального розвитку

  • Регулювання міграційними потоками в умовах глобалізації

  • Розвиток туризму в умовах глобального розвитку: методологія кросскультурного аналізу

  • Висновки

  • Розділ VI. ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОСТІ В УМОВАХ АНТРОПОГЕННОГО ВПЛИВУ НА ПРИРОДУ, ЛЮДИНУ І СУСПІЛЬСТВО

  • Глобалізація соціально-економічних проблем

  • Причини виникнення глобальних проблем сучасності

  • Антропогенний вплив людства на навколишнє середовище та його компоненти

  • Формування концепції “шоку майбутнього” (футурошоку) в умовах глобального розвитку

  • Міжнародний тероризм як глобальна проблема сучасності

  • Висновки

  • Розділ VII. СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК МІЖНАРОДНИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ОБ'ЄДНАНЬ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНОГО СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

  • Становлення і розвиток глобального світового господарства

  • Становлення і розвиток міжнародних інтеграційних об'єднань на регіональних просторах глобального світового господарства

  • Висновки

  • Розділ VIII. ФОРМУВАННЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЛЮДИНИ І СУСПІЛЬСТВА, ЛЮДИНИ І ЛЮДИНИ, ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ В МІЖНАРОДНИХ СИСТЕМАХ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
  • Людиноцентризм як антропологічна парадигма євроінтеграційної політики

  • Формування людиноцентричної політики гуманістичного європейського менеджменту в контексті глобального розвитку

  • Людина як об'єкт і суб'єкт громадянського суспільства

  • Економічна антропологія як теоретична засада формування нової економічної культури та економічного мислення в умовах глобального розвитку

  • Висновки

  • Розділ IX. МІСЦЕ І РОЛЬ УПРАВЛІННЯ В СТАНОВЛЕННІ МІЖНАРОДНИХ СИСТЕМ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЛЮДСТВА

  • Роль управління у становленні міжнародних систем сталого розвитку в умовах глобалізації

  • Національні держави і ТНК як головні суб'єкти сучасного світовлаштування

  • Держава як структурозумовлюючий суб'єкт світової системи: плюси і мінуси сучасного державотворення

  • Проблеми управління у становленні системи сталого розвитку: зарубіжний і вітчизняний контекст

  • Інновації як основа розвитку сучасного соціуму, економічного зростання і цивілізаційного розвитку

  • Управління глобальною системою в умовах нелінійного мислення, невизначеності та альтернативності

  • Висновки

  • Розділ XX. УКРАЇНА В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ТА ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

  • Плюси і мінуси вступу України до НАТО

  • Місце і роль України в глобалізаційних процесах

  • Роль самоорганізаційних процесів в євроінтеграції

  • Основні напрями та механізми підвищення ефективності євроінтеграційної політики

  • Формування ноосферної концепції регіону в умовах глобального розвитку

  • Висновки

  • Розділ XXI. МІЖНАРОДНІ СИСТЕМИ, МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ І МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

  • Сутність та основні параметри міжнародних відносин і міжнародної політики

  • Основні тенденції розвитку сучасної міжнародної політики

  • Зовнішня політика держави: зміст та фактори впливу

  • Україна в системі міжнародних відносин

  • Європейський Союз і Євразійський економічний Союз: схожість і відмінність інтеграційного будівництва в концепції С. Ю. Глазьева, В. І. Чушкіна, С. П. Ткачука

  • Висновки

  • ПІСЛЯМОВА