• 9. Обгрунтувати напрями оптимізації людиноцентричної кадрової політики.
• 10. Напрями упровадження людиноцентричної моделі кадрової політики в Україні.
Формування взаємовідносин людини і суспільства в умовах глобального розвитку
Актуальність теми дослідження взаємовідносин “людина- суспільство” в контексті глобалізації заключається в тому, що її центральною проблемою є проблема людини, яка має не тільки загальнотеоретичний, загальнофілософський смисл, а й праксеологічний. В складних і суперечливих умовах глобалізації необхідно сформувати таку модель людини, яка б включала в себе можливості, які слугують основою для аналізу самих глибоких і різноманітних взаємозв'язків людини і суспільства. Модель людини в умовах глобалізації носить функціонально-базисний характер і є основою для дослідження цілого ряду всезагальних закономірностей у співвідношенні “людини і суспільства”.
Пошуки підходу до нового формату моделі людини приводять до трьохрівневої моделі, яка є аналогічною трьохрівневій моделі суспільного світу:
• 1) суспільства як соціуму;
• 2) суспільства як системно-структурного світу;
• 3) суспільства як соціомікро- і соціомакросвіту повсякденності.
Значний внесок у збагнення таємниці людини внесли представники російської та української думки, такі, як: Л. Анциферова, І. Єгорова, Є. Золотухіна-Аболіна, Н. Бехтерева, В. Барулін, І. Бондаревич, П. Гуревич, П. Кравчук, М. Каган, В. Межуєв, К. Момджян, О. Огурцов, М. Скворцов, Н. Семенюк, В. Стьопін, Р. Самчук. Значний внесок у збагнення таємниці людини внесли представники української вітчизняної традиції: з антропологічної точки зору – В. Табачковський; в контексті докласичної і класичної доби – А. Бичко, І. Бичко; креативно-трансцендуючої духовності – С. Кримський; атрибутивних властивостей людини в контексті саморуху універсаму – В. Бех; екзистенційних вимірів історії – М. Култаєва; комунікативної філософії – Л. Ситниченко, А. Єрмоленко; духовності і культури – Є. Бистрицький, І. Бондарчук, Г. Волинка; діалогу культур і цивілізацій – М. Попович; ментальності народу – Р. Додонов; людини як суб'єкта соціальної філософії – О. Богуславська; метафізичних вимірів людського буття – В. Воронкова. Можна виокремити таких представників української філософії, які займалися дослідженням цього феномену, як В. Г. Табачковський, В. В. Лях, К. Ю. Райда, С. Б. Кримський, Ю. В. Павленко, Ю. М. Пахомов, А. К. Бичко, Л. Т. Левчук, А. Н. Єрмоленко та багато інших. В. Г. Табачковський, В. В. Лях, А. К. Бичко, Л.Т. Левчук, А.Н. Єрмоленко, К. Ю. Райда, В.Л. Іноземцев досліджують в першу чергу антропологічні, соціоантропологічні та етико-комунікативні аспекти процесу глобалізації в умовах інформаційного постіндустріального суспільства.
Дослідженню процесів соціальної глобалізації та проблемам активного включення України до глобалізаційних процесів інтеграції присвячені роботи Є. М. Суліми, Μ. І. Михальченка, О. Г. Білоруса, Д. Г. Лук'яненка, Π. І. Гнатенка, Ю. В. Пахомова, С. Б. Кримського, В. Б. Окорокова, Μ. П. Лукашевича та інших авторів. Так, зокрема, О. Г. Білорус, Ю. В. Пахомов, С. Б. Кримський основну увагу приділяють цивілізаційним моделям сучасності та новітньому глобальному соціальному порядку. Західна філософія глобалізму та глобалістики, як новітньої міждисциплінарної сфери наукових досліджень, спирається на низку теоретичних концепцій, серед яких слід назвати роботи Р. Робертсона, М. Кастельса, І. Валлерстайна, С. Гантінгтона, Е. Гідденса, М. Уотерса, У. Бека, Г. Йонаса, Е. Тоффлера, Ф. Фукуями, 3. Бжезинського, К. Поппера, Д. Белла, Р. Арона та інших. У більш актуалізованому відношенні, спрямованому на дослідження глобалізації в контексті постіндустріальної реальності, розроблені концепції Р. Дарендорфа, Ф. Нушелере, Д. Белла, В. Іноземцева, В. Ляха, Ю. Павленка. Найбільш відомими працями, в яких розглядаються конфліктні, національні, етнічні та цивілізаційні аспекти цього феномена, можна вважати роботи Є. Сміта, К. Гірца, С. Гантінгтона, 3. Бжезинського, М. Кисельова, В. Толстих. Взаємовідносини суспільства та влади в глобалізаційному контексті піддали аналізу 3. Батман, А. Макаренко, Дж. Гелбрайт, А. Толстоухов, А. Карась, Д. Медоуз, О. Панарін. Етичні аспекти глобалізації та проблеми комунікації досліджували А. Етціоні, К. Апель, А. Єрмоленко, Н. Луман, Є. Макінтайр, Ч. Тейлор, Д. Бьолер та інші.
Безперечно, що творчість В. І. Шинкарука в дослідженні людини і суспільства є багатоплановою і класичною. Завдяки В. І. Шинкаруку починає зміщуватися головний акцент філософствування – з того, що не залежить від людини й людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізнавальної діяльності, й ширше – на світоглядне осмислення світу. В результаті акцент філософських міркувань переноситься з “об'єктивних законів” розвитку всього на пізнавальні і світоглядні можливості суб'єкта, на пізнавальні та ціннісні регу- лятиви людської життєдіяльності. Саме до такої традиції повертає свій аналіз В. І. Шинкарук, використовуючи весь методологічний арсенал для розгляду проблем людини – істини, добра і красоти, прагнення осмислити їх у більш широкому контексті – соціально- філософської гуманістичної рефлексії. Своєрідним маніфестом Київської філософської школи стало осмислення “антропологічної ревізії принципу діяльності” та “духу як відваги подужати трагедію індивідуального сутнісного буття”. Проблеми людини осмислювали Марія Злотіна, Вадим Іванов, Микола Тарасенко, Володимир Табачковський, Георгій Заїченко, Ігор Бичко, Мирослав Попович, Сергій Кримський, Віктора Андрущенко, Євгеній Бистрицький, Григорій Волинка. В результаті цього осмислення новітній погляд на світ людини багато в чому ґрунтується на положеннях “ренесансного гуманізму”. Так, В. Табачковський осилював проблеми людини з точки зору філософсько-антропологічних вимірів, які є такою онтологією людини, в якій центральним є вчення про сенс людського буття і можливості його осягнення, зокрема, через розгляд колізійності людського світоставлення та феномена самотворення людини.
Так, саме екзистенційна антропологія сформувалася у межах Київської світоглядно-антропологічної школи, фундаментальним спрямуванням якої стало дослідження екзистенційних вимірів людського буття через розгляд світогляду та його теоретичних трансформацій. Фундатор цієї школи В. Шинкарук досліджує екзистенціали людського буття – “віра”, “надія”, “любов”, які знаменують вихід особистості до автентичної та людяної комунікації. І. Бичко детально аналізує такий екзистенціал, як “свобода”, який на відміну від есенційного підходу, стверджує відкритість людського буття, проблеми вибору людини, ратує за перспективи гуманістичної методології. А. Бичко розглядає проблеми людини в контексті докласичної і класичної доби української філософії, висвітлюючи основні риси українського світоглядного менталітету; Н. Хамітов, Л. Гармаш, С. Крилова – проблеми людини в контексті відкритої системи спілкування різних типів філософствування Сходу та Заходу; С. Кримський виявляє креативно-трансцендуючий характер духовності, що вияскравлює духовність як онтологічне осердя людини; комунікативна філософія людини розглядається у творах А. Єрмоленка, Л. Ситниченко; Є. Бистрицький аналізує проблеми буття людини, культури та духовності; В. Андрущенко виявляє суперечливу палітру осягнення таїнства соціального, чинників, які детермінують; оптимальні форми та способи людського життя. Київська філософська школа представлена також визначними філософами, як Б. Головко, М. Попович, В. Пазенок; високим рівнем дослідження філософських проблем відрізняється творчість С. Канарського – про естетичну діяльність людини та І. Бондарчук – про антропологічні засади людини. Саме лекції цих філософів ще в 70-80 pp. пробудили любов до філософії як “мудрості”, яка стала смислом всього життя. На нашу думку, Київська філософська школа – це визначне явище в сучасній соціогуманітаристиці, в центрі якої людина як міра всіх речей.
Аналізуючи звернення до проблематики самості таких авторів, як Платон, О. Лосев, X. Когут, М. Фуко, К. Г. Юнг, М. Гайдеггер, М. Горкгаймер і Т. Адорно, Поль Рікер та інші, можемо зазначити, що визначення цього терміна розрізнене, не має концептуальної завершеності. У кожного з поважних авторів є своя концептуальна позиція, але взагалі не існує цілісного наукового розуміння самості. Однією з причин, на наш погляд, є відсутність ефективної методології, яка 6 дозволила досліджувати таке специфічне суміжне поняття в єдності його проявів.
Поняття про цілісність глибинного психічного шару свідомості людини і його діалогічного зв'язку з божими енергіями, а також з навколишнім світом, розуміння творчого потенціалу саме цієї цілісної структури має свої давні прояви. Однак розмаїття цих проявів має також декілька інтерпретацій, що вказує на актуальність та невичерпність до цього часу досліджень даної цілісності людини. Останнє вимагає своєї концептуалізації в окреме поняття онтологічну самість, яке інтегрує весь спектр сенсів та інтерпретацій, містить онтологічну константу та є проявом головної якості – здатності бути формотворчою структурою у соціальному просторі.
Поняття самості на межі століть використовується в таких наукових напрямах, як філософія (онтологія, феноменологія), психологія та релігієзнавство. Поняття соціального простору, повсякденності активно використовується у соціальній філософії, соціології та має певний ступінь розробки як симулятивна реальність та гіперреальність.
Провідні дослідження даної проблематики, на нашу думку, можна класифікувати у такий спосіб:
• 1. Стародавні джерела: “Упанішади”, давньогрецька філософія (Платон), давньогрецький епос (“Іліада”, “Одіссея”), буддизм, “Гуань Інь Цзи” “Бардо Тхьодол”, християнство, точніше ісихазм, “Добротолюб'я”, які містять в собі поняття про самість як цілісну, несамототожну структуру, ідеї онтологізації самості як ідеї синергійної співпраці людської самості з буттям, обоженими енергіями, та ідеї щодо самоорганізації, які когерентні сучасній теорії самоорганізації.
• 2. Соціально-психологічні, психоаналіз: 3. Фрейд, К. Г. Юнг, А. Маслоу, X. Когут, Ж. Лакан, які налають інформацію про надсвідоме, креативний потенціал інтегрованої самості, ідеї самоактуалізації особистості у соціокультурному просторі, що є когерентними теорії самоорганізації, а також про подвоєння свідомості, амбівалентність, нарцисичні розлади особистості в умовах симулятивної соціальної реальності.
• 3. Кожен з таких філософів двадцятого сторіччя, як М. Гайдеггер, X. Ортега-і-Гассет, М. Бубер, Р. Сеннет, Ж. Бодрійяр, Е. Левінас, Т. Судзукі, Б. Кассен, М. Горкгаймер, Т. Адорно має особисту оригінальну концепцію щодо самості та її нівеляції в сучасному просторі повсякденності, що дозволяє створити діалог інтерпретацій. Стурбованість бездуховністю сучасного суспільства об'єднує всі теорії. Кожен з авторів виявляє в структурі сучасного простору штучну реальність, гіперреальність, безособову наративну структуру. Дані концепції підводять нас до висновку, що стандартизація життя є витоком бездуховності суспільства.
• 4. Соціальна філософія, соціологія: П. Сорокін, П. Бурд є, К. Поппер, Ю. Габермас, Т. Парсонс. В роботах авторів даного напрямку запропоновано поняття “соціальний простір”, “абстрактне суспільство”, що є симптомом перехідного стану суспільства, “соціальні канали” та “соціальні флуктуації”, якими ми оперуємо у нашому науково-методичному дослідженні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток» автора Соснін О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ VIII. ФОРМУВАННЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЛЮДИНИ І СУСПІЛЬСТВА, ЛЮДИНИ І ЛЮДИНИ, ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ В МІЖНАРОДНИХ СИСТЕМАХ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ“ на сторінці 2. Приємного читання.
