Філософський аналіз пацифізму заснований на визнанні його етичним принципом невиправданості, аморальності, нелюдськості і шкідливості будь-якої війни. З давніх-давен пацифістські настрої звеличували ненасильство і ригористичну покору скрутним обставинам без активного насильницького опору разом із послідовним засудженням войовничості та мілітарних чеснот.
Особливо виразними суперечності морально-аксіологічного ставлення до війн, як основи пацифізму, стали очевидними після того, яку першій половині XX століття Махатма Ганді у колоніальній Індії визнав пріоритет військового обов'язку для захисту суспільства над абстрактним принципом ненасильства, а моральні заклики пацифістів до всезагального миру ще не зупинили жодного агресора. Тим не менш, морально-аксіологічна парадигма пацифістського політичного мислення посідає чільне місце в „ліберальній" політичній теорії глобальної безпеки. її формула: "війна — зло за самим своїм визначенням".
У Філософському енциклопедичному словнику (К., 2002) неточно перекладено з латини термін "пацифізм" як "миротворчий", бо останнє має у контексті воєнної політології значення активної діяльності збройних підрозділів по силовому встановленню або підтриманню миру. Див. нашу роботу "Миротворчість як міжнародно-правовий і гуманітарний феномен"- К., 2003.
Пацифізм наших часів активно почав поширюватись по планеті як суспільно-політична реакція на гонку ядерних озброєнь та як протест проти „брудної" війни у В'єтнамі у 70-х роках XX століття і тепер він стає модним "брендом" молодіжної поведінки.
Крім політичного аспекту пацифізм став одним з типів молодіжної субкультури з символікою, стилем поведінки, зовнішньою формою. Рокові музиканти, інтелектуали, студентська молодь сьогодні являються основними носіями психології пацифізму, у той час як ідеологія (теоретична основа) пацифізму розробляється не так активно.
Особливо прискіпливого аналізу вимагає доволі незвична теорія та руйнівна практика фашизму, який увібрав в себе негативні риси расизму, націоналізму та мілітаризму. Його соціально-політична небезпека проявляється у непоборній агресивності та зневаги до інших.
Фашизм (від лат. fascio - пучок, зв'язка, об'єднання) є така світоглядна соціально-політична позиція, що виходить з ідей пріоритету расових угрупувань найвищого ґатунку перед всіма іншими спільнотами, визнання примату колективної волі, ірраціональних потягів до верховенства і влади. Фашизм нерозривно пов'язаний з тоталітарною політичною системою, одержавленою націоналістською партією, монокультурою, ірраціоналізмом та символізмом, агресивною зовнішньою політикою, опорою на збройну силу та мілітаризацією всього суспільного, а то й приватного життя.
Фашизм зародився доволі пізно у політичній історії ідеологічних течій - в період між світовими війнами XX століття у Італії та перекинувся у Німеччину. Фашистська диктатура Б. Муссоліні та А. Гітлера закріпили вплив цієї ідеології політичною практикою. У фашизмі присутнє потужне „анти" - протест проти раціоналізму, рівності, буржуазного прогресу, інтелектуалізму, християнства, загальнолюдської моралі тощо. Фашистській ідеал—людина з колективістською мораллю відданості державі, вождізму, почуттям честі і військової чесноти, готовий до самопожертви, зверхності до інших націй, готовий до боротьби у біологічній площині.
Фашизм заперечує наявність економічних та політичних прав особистості, зокрема, виступає проти профспілок, парламентаризму.
Незважаючи на зовнішню простоту доктрини фашизму соціально - політичні та культурно-ідеологічні причини появи цього феномену вельми складні: так, у Італії 20-х років XX ст. таким комплексом причин було - поєднання фальсифікації та спонтанного руху (потягу) народу до сильної харизматичної особистості, розчарування у неадекватних результатах перемоги у першій світовій війні, незадоволення корупцією та бездарністю влади, страх перед соціалізмом, використанням державної політичної релігії.
Неофашизм у XX - XXI століттях відтворює у тих чи інших формах ідеологію та різновиди політичної практики "класичного" фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення, а ідеологічну базу модернізовані та некритично запозичені доктринальні положення А. Гітлера, Б. Муссоліні, А. Розенберга. Несподіваним для науковців та громадськості стало відродження неофашистських угруповань типу "скінхедів" (бритоголових) у Росії, яка мабуть що найбільш за інші європейські країни постраждала від фашистської навали. У Москві і Санкт-Петербургу за останні роки постраждали сотні іноземних студентів від зухвалих нападів неофашистів. Останнім часом, на жаль, зафіксовано випадки появи неофашистських у групувань в Україні — одягнені у чорний колір молоді люди з елементами фашистської символіки, з підтримкою рок-груп.
Ідеологи неофашизму звертаються до витоків фашистської доктрини та намагаються досягти відродження "справжнього", "чистого", "первісного" націонал-соціалізму (фашизму), відмежовуючись від його жахливих злочинів проти миру, людства, соціального прогресу. Вони з задоволенням зустріли теорію "гуманізованого" фашизму французького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну схильність людей до рішучих дій, незалежно від їх корінних соціальних інтересів.
У публіцистичній літературі останнього часу доволі часто проводять паралелі "комунізм-фашизм", "Сталін - Гітлер". Це хибне і небезпечне твердження з ідеологічної та практичної точки зору. Фашизм не мав глибоких коренів у суспільній свідомості та стабільної соціальної бази у Німеччині та Італії, скоріш це була реакція на кризу буржуазної демократії початку XX століття та гра політичних сил на ірраціональних потягах мас до "порядку, наведеного сильною рукою".
Таким чином, головні соціально-політичні ідеології віддзеркалюють позиції певних соціальних груп та спрямовують владні інституції у чітко визначений шлях здійснення соціально-політичних пріоритетів. Демократичному розвитку країни більше відповідають ліберальні та неоліберальні і неоконсервативні течії, у той час як націоналізм та особливо фашизм спонукають до радикальних та екстремістських дій.
Мілітаризм виник як ідеологія обґрунтування необхідності та доцільності війн і продовжує бути загрозливим соціально-політичним фактором деформації всього суспільства, у той час як пацифізм (здебільшого це суспільний рух) виступає проти війн із абстрактних моральних міркувань неприйнятності будь-якого збройного насильства.
ВИСНОВКИ
• 1. Політична діяльність завжди буває "осмисленою" на будь-якому рівні, починаючи від буденного розуміння мети і засобів політики і завершуючи цілісними концепціями стосовно використання політичної влади у відповідних цілях. Поглиблення процесу демократизації зумовлює зростання значення комунікативної функції політичної свідомості.
• 2. Політична свідомість на науково-теоретичному рівні виступає у вигляді ідеологій самого широкого спектру — ліберальної, ліберально-демократичної, демократичної, соціалістичної, комуністичної, націоналістичної, фашистської тощо.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ:
• 1. Як співвідносяться поняття суспільної свідомості та політичної свідомості?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи сучасної політології» автора Цюрупа М.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні ідейно-політичні течії сучасності“ на сторінці 4. Приємного читання.
