Консерватизм вважає, що збереження минулого здатне зняти всі актуальні напруження у суспільстві, він виступає удвох основних формах:
• Апологія (захист) традиційних існуючих порядків як найкращих;
• Ностальгія за втраченим у минулому соціально-політичним статусом.
Основними елементами консерватизму вважаються:
• традиція та бажання зберегти накопичене;
• ієрархія, бо у суспільстві нездоланні широкі відмінності між людьми;
• влада і авторитет, які походять „зверху";
• недосконалість людини, тому для підтримки суспільства мають бути жорсткі закони, сильна держава, покарання;
• власність, яка приносить людям безпеку, певну міру незалежності від уряду.
Для консерватизму є принципово неприйнятною ключова позиція лібералізму — пріоритету природних прав та рівності людей, він стверджує протилежне — люди нерівні за здібностями, талантом, "відміченістю печаткою" Бога. Ієрархічні суспільні відносини не можна замінювати формальною політично-юридичною рівністю, бо остання руйнує "органічну цілісність" нації і держави.
Неоконсерватора у США та Великій Британії були розчаровані ліберальним курсом американських президентів Дж. Кеннеді та Л. Джонсона та проголосили відродити традиційні цінності, такі як-то: нація, сім'я, авторитет, недовірливе ставлення до полі-культурності та культу "власного Я", що стали можливими завдячуючи вільній політиці в галузі еміграції впроваджених тими керівниками. Додамо до цього, що ці президенти проводили невдалу воєнну політику у В'єтнамі (особливо останній), тому їх критика проводилась "на двох фронтах" - у внутрішній політиці та за ведення "опосередкованої" війни (Proxy war).
Лібералізм та консерватизм не являються несумісними соціально-політичними ідеологіями, вони певним чином визначають соціально-політичне минуле й майбутнє один одного—ліберали показують, якими консерватори були раніше, а консерватори, якими ліберали будуть у майбутньому, і навпаки. З цього приводу вдало висловився О. Герцен. Роздумуючи над перебігом революції у Франції 1848 року, він дійшов висновку: за межами свого вузького кола ліберали стають консерваторами, коли в революції руйнується не тільки те, що вони вважали забобонами, але і все інше, що вважалось для лібералів вічним та істинним.
Як всі політичні ідеології, консерватизм також еволюціонує: новий консерватизм тепер виборює звільнення громадян від надмірної опіки держави, виступає за стимулювання ринкових відносин, за зменшення податків на соціальні витрати (рейганоміка, тетчеризм).
Націоналізм є такою соціально-політичною течією, яка досягнення лібералізму та консерватизму використовує для пріоритетного розвитку нації, бо для нього головна цінність у національній концепції не людина чи соціальна спільнота, а нація як автономний, само-цінний, нічим не замінений у історії суб'єкт соціально-політичного життя.
Примітка: у більшості підручників на теренах Росії проблемам націоналізму як ідеологічній течії приділено напрочуд мало уваги—в підручнику за ред. В. Лавриненко (М., 2002) "національні ідеології" розглянуто на пів сторінці тексту, проте стверджується, що вони є "об'єднувальною ниткою расизму, фашизму, релігійного фундаменталізму".
Світоглядними підвалинами націоналізму є визнання унікальності національної культури, менталітету, неповторного характеру, як правило, лише "своєї" нації.
Політичний аспект націоналізму полягає у такій теорії та практиці державного будівництва, які ґрунтуються на само-ідентифікації націй у вирішенні політичних, державних, культурних проблем суспільного розвитку. Така само-ідентифікація відбувається на двох рівнях — на етнічному та національному і у залежності від того, який аспект перемагає, націоналізм проявляється як агресивний, руйнівний, войовничий чи як творчий, прогресивний, здатний сприяти створенню умов суспільного поступу, вважав М. Бердяєв.
У Ідеологічній сфері колишнього СРСР націоналізм трактувався виключно як негативне соціокультурне та політичне явище і тепер цим зумовлюються залишки негативістського ставлення до "націоналістів" в суспільній свідомості великої кількості громадян України. В Україні тривають дискусії відносно правомірності позитивного ставлення до націоналізму, що ускладнюються парадигмами традиційного політичного мислення, адже за європейською традицією, як зауважив академік М. Попович, прийнято вживати негативні конотації націоналізму. На його думку, слід виробляти ставлення до того чи іншого націоналістичного руху, у якому для досягнення своїх політичних цілей можуть використовуватись різні засоби —до збройного насильства чи війни включно. Тобто, за критерій ставлення мають бути взяті загальнолюдські цінності і у разі готовності спалити все заради національних інтересів, будь-який соціально-політичний рух національності не прийнятний.
Маючи змістовні витоки у політичній думці з часів античності, сучасного розуміння націоналізм здобув у Новий час у зв'язку з утворенням національних держав та національного війська. Підчас Великої французької революції повсталі маси йшли на штурм Бастилії з гаслом "Хай буде нація!", а у конституції Франції записали: "суверенітет належить нації, ані група людей, ані окремі особи не можуть його привласнити". Новий імпульс націоналізм отримав в епоху руйнації колоніальної імперіалістичної системи і боротьби поневолених народів за рівноправне життя у всіх сферах життя.
Плюралістична природа націоналізму відбилась в існуванні різних підходів до оцінки соціально-політичної ролі та перспектив націоналізму у державотворенні.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи сучасної політології» автора Цюрупа М.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні ідейно-політичні течії сучасності“ на сторінці 2. Приємного читання.
