Прихильники позитивного підходу (умовно названі нами як "націоналісти") стоять на тому, що це позитивне соціальне явище, завдячуючи якому можна вести мову про здобуття справжньої незалежності і рівноправності націй та протистояти великодержавному шовінізму (націоналізм переважаючої нації, яка пригноблює всі інші), що воно є базою державницької свідомості та патріотизму, в руслі саме такого підходу наука характеризує його як "прогресивний", "науковий", "народний" тощо. Згідно вказаного підходу, потрібно приймати національну Воєнну доктрину, зберігати національну культуру, мову, ідентичність. У річищі таких міркувань нам зрозуміло, чому у Франції щорічно витрачаються мільйони франків на "збереження французької мови". Характерним також видається визнання колишнього гетьмана П. Скоропадського у Берліні, що свого часу (1918 р.) йому забракло націоналізму, щоб утримати владу.
Прибічники протилежних поглядів на націоналізм (умовно назвемо їх "інтернаціоналісти") виходять з того, що це деструктивне явище, регрес у розвитку, бо він тягне народи до відособлення від сучасних інтеграційних процесів стирання національних відмінностей.
К. Поппер, А. Тойнбі, А. Ейнштейн, А. Сахаров, Р. Ролан та інші видатні мислителі вважали, що націоналізм заважає взаємовпливу та взаємо-стимулюванню різних культур у загальносвітових процесах. З таких інтернаціональних позицій у колишньому Радянському Союзі майже всі прояви національного у житті народів ретельно дозувалось.
Повністю позбавити соціально-політичне життя націоналістичних мотивів не вдасться, тому в умовах глобалізації слід розраховувати на розуміння єдності і взаємозалежності, рівності всіх націй, брати курс на дружні взаємини всіх націй і народностей, які не втрачають свою самобутність. Може статись у нагоді слушна порада Лесі Українки майбутнім поколінням: "космополітизм у цілях та ідеалах, націоналізм у формах та засобах культурної праці".
Щодо політичного змісту націоналізму продовжуються ідеологічні баталії. Теоретичним підґрунтям таких суперечок є критерії оцінки діяльності нації - культурологічні чи політичні. Коли націоналізм складається як реакція на гноблення завойовників чи колонізаторів, то він може розглядатись як антиколоніальний, якщо ж він є продуктом соціального розпаду та демографічних деструктивних процесів, то може бути схарактеризований як націоналізм експансивного типу, що може трансформуватись у расизм та живити ксенофобію.
Особливо уважного аналізу вимагає націоналізм у зв'язку з використанням окремих його аспектів у спотвореному вигляді ідеологами фашизму (А. Гітлер, Х.С. Чемберлен, А. Розенберг). Ми вважаємо, що радше йдеться про суміш расизму, націоналізму, популізму, містицизму, примітизованого соціалізму, яку було покладено в ідеологічне підґрунтя фашизму. Раса ними розумілась як єдність тіла, душі і духу, яка може порушуватись внаслідок змішування з іншими расовими елементами. У сучасному світі, - вважав англійський філософ і соціолог Ісая Берлін, - це одна з самих могутніх течій і частина з тих, хто не зміг передбачити його еволюцію, поплатились життям. Перед нами не тільки абстрактна доктрина, але й могутній засіб діяльності.
Расизм — така біополітична концепція, яка виходить з непоборного поділу людей на цінні та "неповноцінні" раси, тому панування у масштабі регіону чи світу має бути в руках вищої, як правило, "білої" ("нордичної", або "англосаксонської") раси. "Білий расизм" останнім часом поступається "чорному" расизму: ямайський політичний мислитель і активіст Маркус Гарві (1887-1940 рр.) під гаслом "чорної гордості" намагався об'єднати вихідців з Африки у США та довести можливість їх економічного та культурного незалежного розвитку.
У 60-х роках у США рух "Чорна влада" об'єдналась з організацією "Чорні пантери" і вони стали на шлях насильницького, збройного виборювання прав чорношкірого населення Америки. Але ще більш затяті позиції у американській політиці займали "чорні мусульмани" у останній чверті XX століття, які сповідують крайній сепаратизм. Перейменований у "Націю ісламу" цей рух на основі ідеї походження чорних американців від древнього мусульманського племені продовжує відігравати роль у позбавленні певних расових груп від сепаратизму, нерівності і пригноблення, якими вони піддавались з боку „білих''.
Корні расизму більш глибокі, ніж це здавалось раніше. У глобалізаційному суспільстві відчуття расової належності виступає об'єднуючою силою перед лицем загроз уніфікації рас, націй, спільнот.
Проаналізуємо, інші особливі феномени політичної свідомості, які яскраво проявляють себе у духовно-практичній сфері - мілітаризм, пацифізм, фашизм.
У підручниках з політології на теренах України мілітаризм як ідеологічна течія проігнорована, у той час як у Росії ця актуальна проблема поставлена і вирішується А.І. Диріним, В. Гідиринським, В. Самаркіним, А. Міголатьєвим та іншими вченими.
Мілітаризм є багатопланове соціально-політичне явище і визначається як ідеологія і політика активного нарощування та систематичного ви-користання воєнної сили держави; це домінування військових та воєнізованих органів та інститутів в державній та громадянській сферах відносин.
Термін „мілітаризм" (франц. militarisme ; лат. militaris - військовий) вперше був застосований для позначення політичного режиму Наполеона III у Франції.
Короткий огляд історії становлення і розвитку мілітаризму показав, що у античні часи основним знаряддям мілітаризму були рабовласницькі армії, які грали провідну роль у боротьбі за владу та виступали основою системи соціального пригноблення та навіть мілітарного виховання. У вихованні майбутніх вояків домінували сила, жорстокість, готовність до бою у будь-який час, почуття самопожертви. Римські імператори Гай Юлій Цезар, Калі гула та інші пишались військовою звитягою та здобутками у справі боротьби за велич Риму.
Для ранніх етапів феодалізму мілітаризм виражався у тенденції до єдності внутрішньополітичного та зовнішньополітичного завойовничого курсів, бо феодал-лицар поєднував в своїй особі право, силу, лідерство у збройній організації, воєнно-політичне керівництво міні-державою. Саме в цей період виникають воєнно-релігійні ордени із замкненими на собі принципами життя, а також лицарські мілітарні традиції. Останні ґрунтовно досліджені Й. Гейзінгою у окремій главі роботи "Ното Ідкіепз". Мілітаризм епохи Середньовіччя ще не захопив широкі верстви населення і його носіями залишались вузькі соціальні груп и лицарства, дворянства, офіцери найманих армій. Затвердженню мілітаризму сприяло, на наш погляд, непримиренність Церкви до інших віровчень, „хрестові походи" за відвоювання святої землі, за захоплення Єрусалиму. В Новий час та в період становлення капіталізму (XVII—XIX століть) мілітаризм отримує могутнє матеріальне підґрунтя у вигляді особливих галузей промисловості - виробників зброї у масовому масштабі. Вони стають економічною основою подальшого поширення мілітаризму.
Зовсім інших ознак набуває мілітаризм періоду свого розквіту за часів масових війн та підготовки народів до них, тобто у період імперіалізму. Мілітаристська ідеологія як спосіб мислення при конфліктно-насильницькому рішенню соціальних проблем пронизує всі сфери суспільного життя. Французький політик О. Мірабо писав про мілітаристську П русі ю, що „вона не держава, яка володіє армією, а армія, яка володіє державою".
У XX столітті мілітаристська ідеологія стає більш різнобарвною та живучою—після програшної війни в державі вона стає реваншистською, в умовах воєнно-політичних успіхів - експансіоністським, при недостатності воєнно-силових засобів—псевдомиролюбивою і т.д.
Соціально-політична небезпека мілітаризму полягає у тому, що під його впливом економіка країни спрямовується на задоволення в принципі не можливого - насичення ринку зброї, адже та постійно застаріває, а також у тому, що в політиці домінують воєнно-силові засоби вирішення всіх завдань, а у вихованні людей закладається зневажливе ставлення до життя. Войовничість, агресія, боротьба лежать у основі психології мілітаризму.
Сучасний мілітаризм характеризується: широкою практикою використання військової сили для вирішення внутрішніх та зовнішньополітичних конфліктів, активною пропагандою мілітаристської ідеології, встановленням тісного зв'язку вищого військового керівництва з законодавчою та виконавчою владою, гіперболізацією воєнно-політичних аспектів суспільної масової свідомості, апологетикою та естетизацією збройного насильства.
Пацифізм (лат. Pacificus — замирюючий) як анти воєнно-політична ідеологія зовні виглядає течією протилежної спрямованості мілітаризму, основна мета якої є зменшення масштабів мілітаризації суспільства, а у своїх крайніх радикальних формах пацифізм виступає за принципову заборону війн і інших форм збройного насильства як таких, незалежно від соціально-політичної спрямованості війн. У радянські часи пацифізм розглядався однією з пасивних складових руху за всесвітній мир в дещо критичному аспекті за ідеалістичний, відірваний від воєнно-політичних реалій, характер.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Основи сучасної політології» автора Цюрупа М.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні ідейно-політичні течії сучасності“ на сторінці 3. Приємного читання.
