Схожа проблема виникає з припущенням Ґранатстайна, що ми здобуваємо наші "основні цінності" з нашої історії [9: 21]. Це піднімає складні питання, не кажучи вже про наше певною мірою розбіжне сприйняття канадської історії. Наприклад, чи маємо ми зі своєї історії дискримінаційної імміграційної політики робити висновок, що расизм є "основною цінністю" канадців? Приклад наводить на думку, що наша історія не може постачити нас цінностями, які ми бажаємо рекомендувати сьогодні.
Ця небезпека буде не помічена у випадку, якщо ми не будемо чесними щодо стану нашого власного суспільства. Чи чесні ми? Навівши тезу Велпі про "зброю й цінності", Бісундат цитує відповідь іммігранта, який сумнівається, що корінні канадці так уже й дотримуються таких "заповітних цінностей" як "тяжка й наполеглива праця" або "особиста відповідальність".
Зрештою іммігрант зазначає, що багато таких канадців "шахрують з податками, мають неофіційні доходи і причетні до шахрайств з соціальною допомогою" тощо. На що Бісундат відповідає: "Саме такого роду позиція викликає обурення" [4: 72-3].
Але чому вказівка на очевидне викликає обурення? Дратівлива реакція Бісундата показова. Хіба могла б ретельно обміркованій оцінці всієї проблеми спільних цінностей завадити не задушлива "політична коректність", що її нав'язують прибічники мультикультуралізму, а задушливе канадське самолюбство, підтримуване супротивниками мультикультуралізму?
Якщо ми згодні бути чесними щодо нашої не такої вже й ідеальної вірності різноманітним величним цінностям, ми можемо здати собі справу, що у певному сенсі неасиміляція могла би бути соціально дуже "доцільною". Будь-хто, пов'язаний сьогодні з викладанням, може помітити, наприклад, що студенти зі "старих" етнічних груп Канади не надто представлені серед тих, хто сильний у математиці й природничих науках. Ті, що сильні у цих галузях, часто походять із родин, які намагалися й намагаються зробити так, щоб їхні діти не стали "зовсім як ми", принаймні, у цьому стосунку.
Ця "доцільна неасиміляція" має свою протилежну сторону, небезпеку, що ігнорується у багатьох дискусіях про сучасну імміграцію: небезпеку "патологічної асиміляції".
Це не є винятково канадським явищем. В одному дослідженні у США повідомляється, що "за багатьма показниками здоров'я й добробуту" діти іммігрантів "показують такі самі або кращі результати, ніж народжені у США діти з народженими у США батьками. З плином часу і з покоління у покоління, однак, у міру того, як діти іммігрантів стають частиною американського суспільства, схоже, що багато з цих переваг зникають" [17].
Аналізуючи американську злочинність, опитувач Майкл Едемз відзначає, що "розчаровані й роздратовані своєю нездатністю здійснити Мрію соціально прийнятними засобами, ті, що незаконно домоглися атрибутів успіху, виявляють надмірний індивідуалізм саме заради пристосування" [1: 54]. Так само у статті в "Альберта Ріпорт" від 1995 року повідомлялося про побоювання канадського пастора в'єтнамського походження, який непокоївся, що деякі молоді люди з його батьківщини прибувають із "перебільшеним уявленням про легке багатство, плануючи швидко досягти успіхів" [32].
Можна було б заперечити, що такі уявлення не мають нічого спільного зі справжньою асиміляцією, що молодим іммігрантам потрібно розуміти, що багатство в Канаді легко не дається, що люди досягають успіхів лише завдяки тяжкій наполегливій праці і т.п. Але тоді справедливо запитати: чи канадська панівна тенденція сьогодні дійсно характеризується етикою тяжкої наполегливої праці і дотриманням високих етичних норм, навіть ціною економічного відставання?
Справді, існують труднощі з визначенням системи цінностей, які нам слід поділяти. Якщо пропагувати широку систему цінностей, як це робили мешканці Ерувіля, ми наражаємося на ризик втратити уявлення про те, які цінності дійсно життєво важливі для спільного існування.
Якщо ж орієнтуватися на вузьку систему основоположних цінностей, ми все одно повинні вирішити, потрібно ці цінності формулювати в загальних рисах чи дуже докладно. Як ми бачили у випадку з "рівністю", серйозні труднощі не суперечать колективній вірності будь-якій окремій основоположній цінності. Нарешті, нам потрібно обміркувати, просимо ми іммігрантів прийняти наші сповідувані цінності чи цінності, які дійсно втілено в нашу повсякденну практику.
Але припустімо, що ми (якось) визначили провідні цінності, які повинні поділяти канадці. Що ж далі? Критики постійно заявляють, що мультикультуралізм живив і продовжує живити роз'єднаність. Отже ймовірно, що ми не поділяємо нині вірності певним вкрай важливим цінностям. Як виправляти цей стан справ?
Припускаю, по-перше, що ніхто всерйоз не очікує, що тести на отримання громадянства того штабу, що й запроваджені або обговорювані у Франції, Сполученому Королівстві та Австралії, дадуть бажані результати. Такі "тести" можуть оцінювати лише знання респондентом того, які цінності йому потрібно сповідувати, лише на один раз, аби отримати громадянство. Щоб перейти від такого нещирого виражання відданості до справжньої вірності нашим основоположним цінностям, ми, мабуть, можемо спрямувати іммігрантам моральний заклик: послухайте, люди у вас на батьківщині очікують від іммігрантів пристосування, то чи не слід вам зробити те саме? Чи не є, зрештою, позиція "до чужого монастиря ... "універсальним очікуванням?
Залишаючи осторонь питання матеріально-технічного характеру про те, як саме ми звернемося із цим закликом, варто згадати два моменти.
По-перше, чи не передбачають моральні заклики спільної моралі? Якщо наше становище таке жахливе, як про це заявляють критики, чи не слід нам очікувати, що будь-який моральний заклик не матиме відгуку? Якби такий заклик міг бути дійовим, можливо, проблема роз'єднаних цінностей зовсім не така серйозно, як це стверджують критики.
По-друге, іммігранти могли б, безумовно, відповісти на будь-який заклик посиланням на очікування, які в них обґрунтовано були, коли вони сюди прибували. Іммігрант міг би доводити: Так, я знаю, що на моїй батьківщині очікується, що всі пристосовуватимуться, але у мене були підстави припускати, що Канада зовсім інша в цьому відношенні. Чи не намагаєтесь ви односторонньо змінити "суспільний договір", вже схвалений обома сторонами?
Усвідомлення проблем, що стоять перед будь-яким моральним закликом до іммігрантів, могло б спрямувати нас іншим шляхом, на який у різні способи натякає Біббі, зокрема: людям "потрібно якось сказати, що саме робить з них групу. їм потрібно дати самосвідомість" [2]. Дуже промовисте формулювання.
Єдиний спосіб, щоб можна було "нам сказати", хто ми, або "дати самосвідомість" – всередині дуже традиційного суспільства, в якому самобутність просто передаються від одного покоління наступному, або через авторитаризм. Перший шлях для нас закритий. Як щодо другого? Хоча Біббі заявляє, що "суспільне життя можливе тільки через примус та ідеологічну обробку" [2: 39], він може і не бути свідомо прихильником авторитарної влади. Але він часто формулює досить дивні вимоги до нашого суспільства:
"Канадців потрібно навчати різниці між терпимим ставленням до ідей і аналізом того, які ідеї найбільш розумні" [2: 178];
Канада підтримувала й підтримує свободу, "водночас не формулюючи очікувань, характерних для культурного коду народу" [2: 10];
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Канадський мультикультуралізм» автора Бахов І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Цінності або зброя і в'язниці?“ на сторінці 3. Приємного читання.
