Ми закінчили минулий розділ, зазначивши "мета-біду", пов'язану з мультикультуралізмом: репресивна політична коректність, на яку покликаються критики, стримує дискусію про політику. Це вочевидь проявляється, перш за все, у гаданій готовності захисників мультикультуралізму репетувати про "расизм" щоразу, коли політика ставиться під сумнів.
Звісно, не можна заперечувати, що демократична дискусія може потерпати, коли ті, які займають одну позицію, приписують лихі спонукання тим, з ким вони не згодні [68]. Але скарги критиків на цей рахунок часто бувають надмірними, межуючи іноді з істерією. Вони також не здатні визнати, що рефлексивне "викриття" спонукань інших є поширеною недугою політичної дискусії, на яку захисники мультикультуралізму не мають ніякої монополії. В дійсності, як ми побачимо, критики мультикультурализму не гребують наскоками на тих, з ким вони не згодні.
Нарікання Бісундата на політичну коректність надзвичайно перебільшені. Його критичні відгуки на мультикультуралізм принесли йому "певне ганьблення". На одній конференції йому навіть сказали "Замовкни!". Це нагадує Бісундатові "колишнє радянське ставлення до інакодумання": "Так само як радянська держава відповідала на критику, тавруючи своїх критиків психічно хворими, так і канадська державна багатокультурна машина відповідає на критику, обзиваючи своїх критиків расистами" [68, 5-6].
Навіть зовні це занадто. Пересічному радянському дисидентові було б не важко вибрати між відправленням до ГУЛАГу і порадою замовкнути. Але в цьому випадку є додаткова недобросовісність у Бісундатовому твердженні, яку не помітить випадковий читач. Бісундат не захотів згадати більш ранній нарис про мультикультуралізм, на якому базується його книга.
Більш рання праця з'явилася у книзі Belonging: The Meaning and Future of Canadian Citizenship (Приналежність: значення і майбутнє канадського громадянства), виданій Вільямом Капланом [51]. Та книга, і конференція, в результаті якої вона з'явилася, були підтримані Міністерством мультикультуралізму і громадянства. Більш рання антологія "Вигадка про канадський мультикультуралізм", опублікована за підтримки Управління мультикультуралізму Державного секретаря, також надала місце для роздумів Бісундата щодо мультикультуралізму, який він назвав "канадським апартеїдом" [10, 315]. Облаяна "канадська державна багатокультурна машина" не тільки не посадила до в'язниці чи божевільні або стратила своїх критиків – вона фінансувала їхні публікації.
Ще одна антологія, підтримана Управлінням мультикультуралізму Державного секретаря включала оцінку професора університету міста Вікторія Ричарда Оґмундсона, який засудив мультикультуралізм як "форму культурного геноциду", що "в належний час" призведе до "свого роду голокосту" [64, 52].
Неправда й те, що інші критики мультикультуралізму були змушені до мовчання. Комісія з питань національної єдності Спайсера вже всебічно критикувала політику мультикультуралізму.
Насправді, навіть до того, як очолити комісію, Спайсер асоціював мультикультуралізм із "антологією жахів: балканізація, політики етнічних меншин, що цвиндрять гроші, отримані за політичний захист, психологія гетто, дестабілізація Квебеку, що веде до відокремлення, зворотна нетерпимість іммігрантів до канадської культури та інституцій, знецінення самої ідеї спільної національності" [69].
Обидві найбільші опозиційні партії виступали рішучо проти мультикультуралізму. У пресі можна було регулярно читати про нападки на політику.
За рік до публікації книги Бісундата читач торонтської газети Ґлоуб енд Мейл міг дізнатися, що мультикультуралізм це:
• "нейтронне бомбардування безглуздих культур, які впали у політичну немилість" [119];
• плекання "почуття меншовартості" серед іммігрантів [118];
• мутування у "расистський сепаратизм" [117];
• запевнення іммігранта у тому, що "він ніколи не буде справжнім канадцем і не повинен навіть намагатися"; і
• перетворення Канади на "розпливчасту конгломерацію культур з усього світу" [116].
Усе це разом із розлогою критичною статтею самого Бісундата [115].
Збуджена драматизація Бісундатом лихих пригод критика мультикультуралізму є почасти продуктом свого часу. Дивлячись на Сполучені Штати початку 1990-х років, критик-культуролог Роберт Г'юз виявив спалах "сентиментального самозамилування", шаленого змагання у претензії на статус жертви [46, 8]. Консервативні критики від імені громадськості були у цій грі так само майстерними як і будь-хто, зображуючи себе самотніми мучениками всюдисущих сил політичної коректності.
Як пояснив Келвін Трилін, "визначення панівних політичних поглядів як винятково ліберальних принесло приємну додаткову перевагу тому сорту консерватора, що звик до просторікувань пізно вночі у барі загороднього клубу: Він міг би проголошувати ті самі погляди, які він завжди проголошував – погляди, яких дотримувалась майже кожна знайома йому особа – і мати успіх у своїй власній уяві як вільнодумець, який каже те, що думає, і плювати йому на наслідки. Заяви й твердження про потребу для бідних людей всього домогтися у житті своїми власними силами зараз регулярно ставлять на обговорення, самовдоволено говорячи: "Ну, це може бути політично некоректно, але ...'"" [76]. Міркування Бісундата показують, що ця гра зовсім не обмежувалася нашими південними сусідами.
Скарги критиків на політичну коректність часто виявляють значну умоглядну плутанину. Біббі заявляє, що "меншини, які почуваються упослідженими, можуть висловлюватися, а більшість – ні" [7, 169]. Ні? Хто або що саме стримує її? Тим, які не згодні з "вимогою меншин", каже Біббі, "дають прізвиська расистів і фанатиків" [7, 1994]. Але прирівнювати це потенційне обзивання до відсутності можливості висловлюватися означає плутати засудження з цензуруванням [47, 246].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Канадський мультикультуралізм» автора Бахов І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Мультикультурофобія і лихо політичної коректності“ на сторінці 1. Приємного читання.
