Деніел Стоффман є багаторічним критиком канадської імміграційної політики. Цикл його розлогих статей у Торонто Стар, опублікованих у вересні 1992 року, справив сильний вплив на думку Ґвина з цього питання [42, 212f], Тому і не дивно, що Стоффман вихваляє книжку Ґвина за її "загальний огляд імміграційної політики" [74, 195].
Скоро після 11 вересня Стоффман повернувся до теми з книгою "Хто завдає удару?". Хоча в ній розглядаються економічні наслідки високого рівня імміграції, вибір часу її публікації безумовно сприяв підтриманню незгасної уваги до безпекового аспекту імміграційної політики.
Події 11 вересня переконали уряд поспіхом ухвалити до кінця 2001 року нові заходи безпеки, але Стоффман стверджує, що він "знехтував реальними питаннями безпеки: наш підвищений рівень імміграції і нашу незадовільну систему прийому біженців" [74, 21].
Стоффман вважає сам поточний рівень імміграції проблемою безпеки, тому що "неможливо робити все, крім хоча б побіжних перевірок щорічного числа прийнятих на роботу – 250 000 осіб" [74, 22]. Ще гіршим є те, що наша система прийому біженців являє собою "запрошення для терористів і злочинців, тому що Канада ні не забороняє в'їзд, ні не затримує новоприбульців без документів" [74, 22].
На відміну від класичних авторів, Стоффман визнає, що конфлікт політичної лояльності є багаторічною канадською дійсністю. Але наша імміграційна політика створила нову небезпеку. У той час як канадські прихильники ІРА або Тигрів визволення Таміл Ілама ставили собі цілі "далеко від наших берегів", нам загрожує "бузувірський ісламізм": "Тепер Канада має смертельних ворогів в межах своїх кордонів" [74, 11].
Хоча Стоффман відрізняє "ісламістів" від "мирних послідовників ісламу", він вважає, що канадська мусульманська громада в цілому демонструє "неприязнь до демократичних цінностей" [74, 16]. Цю неприязнь було засвідчено мовчанням спільноти на тлі "скандального підбурювання аятолою Хомейні до вбивства" Салмана Рушді" [74, 15]. Проблема, вважає Стоффман, в тому, що "багато канадських мусульман родом із країн, де іслам має силу закону, а свободи слова не існує. Вони могли не погодитися з указом аятоли, але так само не могли визнати право Рушді висловлюватися так, як йому хотілося" [74, 16].
А як мультикультуралізм перетинається з цими імміграційними проблемами? Аналітична розвідка Стоффмана у різні способи віддзеркалює вплив наших класиків 1990-х. Його розділ, присвячений цій темі, має назву "Ілюзія мультикультуралізму", натякаючи на ранню працю Бісундата, яку він оголошує однією з "найбільш проникливих і повчальних книг" з мультикультуралізму [74, 121]. Він приєднується до нарікань Ґранатстайна і Ґвина, що "через мультикультуралізм у Канаді спостерігається відвертіша ворожість до тих, хто родом з Європи ... ніж до небілої меншини" [74, 124].
Він також повторює твердження Ґвина, що "мультикультуралізм дійшов до систематичного намагання знищити національну самобутність і самосвідомість англомовної Канади" [74, 128]. І, подібно до класиків, Стоффман не в стані перевірити, чи не могли б ті біди, які він приписує політиці, мати також місце у країнах без офіційного мультикультуралізму.
Як і Бісундат, Стоффман безсумнівно відшукує прояви безглуздя, які справедливо чи помилково можна приписати мультикультуралізмові. Він пише про чоловіка, чий домовласник звелів йому зняти канадський прапор з дверей його квартири, позаяк він "міг би викликати роздратування" іммігрантів. Стоффман зауважує, що "з 192 країн світу лише в одній таке могло трапитися" [74, 148]. Неправда: студентам університету штату Меріленд сказали зняти американські прапори з вікон їхніх гуртожитків, тому що заклад "не хоче, аби в наших місцях громадського користування демонструвались погляди людей", говорячи словами службовця університету [52, 1991].
Хоча Стоффман часто згадує "офіційний" мультикультуралізм, він ніколи не посилається на жоден офіційний документ щодо нього. Те, що Стоффман вважає за "офіційний мультикультуралізм", є радше тлумаченням більш ранніх критиків. Подібно до них Стоффман не може встояти перед псевдорелігійними натяками: мультикультуралізм є "віросповіданням". Більш того, він є небезпечним віросповіданням, до якого міг би пристати, скажімо, казковий людожер-велетень: мультикультуралізм являє собою "віросповідання, яке прагне знецінити і знищити все, що є виразно канадським" [74, 148]; виділено автором.
Як і наші більш ранні критики, Стоффман також запевняє, що Канада є "країною, яка, як жодна інша, керується політичною коректністю" [74, 5]. Ставити під сумнів панівні погляди означає "наражатися на те, що тебе обізвуть мерзенними словами" [74, 140]. Одним із цих мерзенних слів, звісно, є "расист", слово, яке нині означає "незручного для тих, кому вигідна імміграційна програма" [74, 25].
Ставлення до його книги могло навчити Стоффмана, що "політична коректність" є не єдиним джерелом табу у канадському житті. Ґлоуб енд Мейл опублікувала у своєму журналі Ріпорт он Бізнес витяг із Стоффманової книги обсягом у 4 500 слів (2002а). Але потрібні були деякі зміни. Журнал видалив зображення Стоффманом оглядача Нешнл Поуст Ендрю Койна як такого, що належить до "крайньої правої частини політичного спектру" (2002b, 96); два несхвальні згадування окремих оглядачів у Ґлоуб і Торонто Стар (107); і його зауваження, що багато журналістів "не завдають собі клопоту перевіркою фактів перед тим як скласти собі тверду думку" про імміграцію (108). Можна виставляти імміграційну політику і мультикультуралізм на посміховисько, але деякі священні корови таки священні.
Зважаючи на їхній на нього вплив, не дивно, що Стоффман повторює примітивну філософію класичних критиків. Через те, що ця примітивна філософія прирівнює мультикультуралізм до визнання різноманітних сусідніх культур у їхньому повному обсязі, Стоффман вирішує, що насправді Канада не є багатокультурною [74, 14). Ми визнаємо різноманітність, "поверхові відмінності, як от колір шкіри або одяг", але ми не багатокультурні, тому що "культурні норми, глибоко відмінні від норм культурної більшості, – полігамія, до прикладу, – неприпустимі" [74, 14].
У деяких відношеннях це зауваження означає зміну на краще у порівнянні з класичними критиками, оскільки Стоффман загалом визнає, що мультикультуралізм у Канаді не дозволяє іммігрантам зберігати усі без винятку елементи своєї культури. Помилка, втім, полягала у використанні ним тоді свого власного вузького визначення мультикультуралізму, аби зробити висновок про те, що Канада насправді не багатокультурна.
Але Стоффман додає цікаву заяву, що гідна додаткового вивчення. Він звертає увагу на те, що і в Канаді, і у Франції заборонено кат, збудливий і стимулювальний засіб, популярний серед сомалійців, Але Франція дає своїм іммігрантам чітко зрозуміти: "Ви у Франції, отож повинні чинити у наш спосіб".
Відповідь Канади, навпаки, "суперечлива і бентежна": ми кажемо сомалійським іммігрантам, що вони не мусять відмовлятися від своєї культури, додаючи в той самий час, що вони потраплять до в'язниці, якщо жуватимуть кат [74, 123-4]. Як з катом, достоту так і з жіночим обрізанням: "Канада спантеличує людей, що до неї прибувають, переконуючи їх зберігати свою культуру, а потім ув'язнюючи за це" [74, 126]. "Скільки дівчат зазнали жіночого обрізання у Канаді", запитує Стоффман, "через те, що іммігранти вважали, що офіційна політика Канади давала їм право сповідувати свою культуру?"
"Скільки?" є, напевно, ключовим запитанням. Наскільки поширеним є тут жіноче обрізання? І чи має воно місце тому, що іммігранти збиті з пантелику нашими законами, чи тому, що не схильні відмовлятися від звичаю, що б не говорили наші закони? І якщо справді має місце плутанина, як вона виникла? Чи вона вбудована у саме слово мультикультуралізм? Загалом, тому що часом
Стоффманова риторика нагадує деякі з більш спрощених формулювань класиків: "Лише Канада, за допомогою своєї політики офіційного мультикультуралізму, справді заохочує новоприбулих чіплятися за свою первісну самосвідомість і самобутність" (2002b, 43).
Він навіть стверджує, що політика виходить за межі простого "заохочення" іммігрантів триматися відокремлено. Наші "професійні мультикультуралісти", заявляє він, намагаються скопіювати німецький досвід, тобто, запобігти інтеграції іммігрантів, так само як Німеччина це робить зі своїми турками [133]. Чи уряд не зміг чітко й зрозуміло пояснити іммігрантам, що наші закони потрібно поважати? Чи несуть самі критики мультикультуралізму деяку відповідальність за плутанину, позаяк вони часто висували й підтримували твердження, що охорона культури передбачає збереження всіх без винятку її елементів? Усі ці запитання заслуговують на вивчення.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Канадський мультикультуралізм» автора Бахов І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Деніел Стоффман і канадська імміграційна політика“ на сторінці 1. Приємного читання.
