На перший погляд книга Джека Ґранатстайна "Хто убив канадську історію?" (Granatstein, J.L., Who Killed Canadian History?) [41] нагадує знайомі нарікання на історичну безграмотність молоді. Ґранатстайн, професор історії Йоркського університету на пенсії, нарікає на те, що лише 54 відсотки канадців віком від вісімнадцяти до двадцяти чотирьох років можуть назвати першого прем'єр-міністра, і тільки 35 відсотки знають, що таке День висадки союзних військ у Європі (D-Day) і таке інше [41, 8].
Проте більш за все Ґранатстайн занепокоєний тим, що канадці вивчають хибний різновид історії. Нарікання у Передмові задає тон усій книзі: "Історія, яка викладається, є історією горювальників, що є серед нас, сучасних борців проти державної політики або дискримінації. Історія канадської держави і народу є знехтуваною історією" [41, хііі]. Так, наші діти дізнаються про "погане поводження з канадцями японського походження, а не про успішну інтеграцію мільйонів іммігрантів" [41, хііі].
Викликаний такий стан справ різноманітними перешкодами. Серед них: "Педагоги-професіонали, які переважають у міністерствах освіти в провінціях, залишаються зацикленими на теорії педоцентризму, на лікуванні суспільних бід, як от дискримінація за ознакою статі і расизм, і на тому, щоб зробити так, аби студенти пишалися собою" [41, 33]. Його колеги канадські історики також були піддані випробовуванню і не витримали перевірки ним, ставши одержимими "обмеженою самобутністю", тобто, субнаціональною приналежністю, як от стать, раса або регіон [41,72].
Хоча Ґранатстайн торкається безлічі причин, мультикультуралізм і вимоги культурних спільнот становлять основну причину всіх бід, які змушують його журитися: "Мультикультуралізм є символом віри для політиків усіх мастей і для педагогів. Його слід захищати й оберігати, а все, що загрожує йому, має викорінюватися – навіть якщо цією загрозою є викладання канадської історії" [42,93].
Але як мультикультуралізм нищить історію? Канадські уряди на всіх рівнях, заявляє Ґранатстайн, "роками викидали гроші на багатокультурну освіту, при чому історію Канади, де вона навіть викладається, перекручено до невпізнання. Почуття провини, психологія жертви, спокута і уникання крив і образ – ось гасла, що панують сьогодні" [41, 83].
Цієї теми вже торкався Ґвин: нашу історію нині змальовують так, скаржиться Ґвин, ніби "усі попередні канадці були байдужими, упередженими тварюками" [42, 115]. Наша історія стала "нескінченним літописом расизму, статевої дискримінації, гомофобії, мілітаризму, погіршення стану довкілля" [42, 283]. Тому "канадці намагаються продемонструвати самим собі і світові, що ми вкрай расистське суспільство. Минуле треба повністю зруйнувати, щоб ми могли по-новому побудувати бездоганне багатокультурне суспільство з пануванням нових "основоположних канадських цінностей" [41, 93].
Завдяки цьому Канада, "мабуть, одна з небагатьох політичних одиниць, яка ігнорує свої власні культурні традиції – європейську цивілізацію, на якій ґрунтується наша нація, – на тій підставі, що вони систематично ставитимуть у гірші умови тих, що є вихідцями з інших культур" [41, xiv].
Виділивши свою основну мету, Ґранатстайн, зрозуміло, повторює теми, що їх ми вже подибували у Бісундата й Ґвина. Мультикультуралізм заохочує консервацію самобутності і роз'єднання: "Залишайтеся сомалійцем, таїландцем, українцем або болівійцем, говорить він, і ви будете таким самим канадцем як і всі решта.
Насправді, ідея в тому, що Канада (або англійська Канада, принаймні) не має ніякої культури. Більш того, федеральний, провінційні уряди й місцеві органи влади дадуть будь-якій групі грошей для збереження її самобутньої культури, культурної спадщини й мови" [41, 16]. Тоді природно, що мультикультуралізм породжує подвійну лояльність:
Тому не треба дивуватись, що міністр оборони Хорватії є канадцем, який повернувся "додому", коли в Югославії вибухнула громадянська війна.
Не слід вважати чимось надзвичайним те, що канадці сербського й хорватського походження, народжені в Канаді, поверталися "додому", щоб воювати з хлопцем, з яким вони ходили до середньої школи. Легковажні канадці самовдоволено вважали, що наші школи і наше суспільство зробили всіх їх доброзичливими, лагідними, миролюбними канадцями. Але поєднання федерального мультикультуралізму, нехтування розумінням своєї нової батьківщини і методи педоцентризму завадили їм стати тими, ким вони мали стати – канадцями [41, 16-17].
Для Ґранатстайна спровокована мультикультуралізмом критика канадської історії має далекосяжні наслідки. Ми залишилися без "героїв у нашому минулому, які б хвилювали душу", без міфів, на яких можна вибудовувати національний дух" [41,3]. Все це веде прямісінько до послаблення центрального уряду, прагнення провінціями влади та "розмов про сепаратизм, і не лише у Квебеку". "Нація справді слабка, і однією з причин цього прикрого стану речей міг би бути брак історії, що об'єднує канадців. Це не означає, що в нас немає такої історії. Питання лише в тому, що ми відмовилися пам'ятати її" [ xvii].
Резюме класичних праць
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Канадський мультикультуралізм» автора Бахов І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Огляд книги "Хто убив канадську історію?" Джека Ґранатстайна“ на сторінці 1. Приємного читання.
