Нам немає потреби поділяти Колакотову стриманість. Спробуймо свої сили в питанні найголовнішого і покажімо, що поділяємо відданість рівності, демократії і верховенству права. Ці три цінності канадцям не просто пощастило мати: вони є життєво важливими складовими демократичного способу життя і ніколи не повинні ставитись на одну дошку з тим, як ми користуємося своїм кухонним начинням, або тим, що іноді ми подаємо свинину у дитсадках.
Але згадати декілька широких понять є лише маленьким кроком. Як саме це найголовніше повинно бути конкретно сформульовано? У по
передньому розділі ми побачили, що універсальні цінності можуть втілюватися у різноманітні способи. Спільність нам потрібна на рівні всезагального втілення чи тільки місцевого?
Візьмімо таку цінність як рівність: ми, канадці, чітко знаємо, як слово набуває різних значень у наших переговорах щодо конституції. Рівність ... двох чи трьох народів-засновників? Десяти провінцій? Навіть з приводу конкретного питання мультикультурализму ми бачили й бачимо, що ліберальні уряди відстоювали політику в ім'я рівності, у той час як реформісти пропагували її скасування, апелюючи до "тієї самої" цінності.
Дебра Стоун оповідає дивовижну історію про проблему з розподілом шоколадного торту у класі. Всі згодні, що торт слід поділити порівну. Однак рівність можна використати у безліч різних способів, аби захистити різні способи розрізання торту [35: 39-42].
Навіть щодо конкретних питань мультикультуралізму до рівності можна апелювати з діаметрально протилежних позицій. Являє собою кінний поліціянт у тюрбані привілей, нерівність, несправедливе призупинення дії того принципу, що "всі кінні поліціянти мають носити той самий однострій"? Чи він є застосуванням зрівняльного принципу, за яким "лави кінних поліціянтів мають бути відкритими для канадців з багатьма релігійними витоками, і мають бути вжиті обґрунтовані заходи для уможливлення цього"?
А на які питання поширюється така цінність як рівність? На стосунки між чоловіками й жінками? І наскільки чітко маємо ми визначати рівність статей у будь-якому тексті чи програмі отримання громадянства, щоб прищепити наші "спільні" цінності?
Визнаючи мінливість і багатоплановість поняття, у тесті на отримання французького громадянства питається не про те, чи підтримує прохач рівність статей, а "що для вас означає рівність між чоловіками й жінками" [21].
Нарешті, будь-яке зондування відданості потенційних громадян рівності сьогодні мало б торкатися ставлення до представників сексуальних меншин. Таке надзвичайно важливе визнання прав сторіччями пригнобленої меншини могло б скласти тест, якого б прем'єр-міністр Гарпер не пройшов. Це нагадує нам, що будь-яка "спільна" цінність поділяється лише більшою чи меншою мірою.
Деякі важливі уроки можна винести з прикладу щодо рівності. По- перше, залежно від рівня конкретизації, "спільним" цінностям не потрібно нас єднати. Цінне дослідження Джеймса Гантера про американські культурні війни показує, як кожна сторона у конфліктах звинувачує іншу у зраді найважливіших американських цінностей. Кожен, наприклад, заявляє про свою вірність політичним традиціям США. Однак для євангельських християн "американська система є політичним втіленням християнських переконань". Прогресисти, з іншого боку, наполягають, що засновники США прагнули заснувати "світську, гуманістичну державу" [18: 109-13].
Читаючи Гантера, відчуваєш, що сама інтенсивність "культурних війн" обумовлена їхніми "спільними" цінностями. Інший урок підказує приклад з правами сексуальних меншин: суспільство може вціліти без згоди щодо багатьох питань. Навіть "канадці старого гарту" демонструють гострі розбіжності у поглядах на найрізноманітніші етичні питання. Здається, ми до цих пір зберігаємо свої незгоди довкола питань абортів, прав сексуальних меншин і рівності статей.
З цієї причини часто, коли ми просимо іммігрантів перейняти й засвоїти "наші" цінності, ми думаємо про цінності, які є "нашими" лише більшою чи меншою мірою. Це піднімає більш широке питання: чи очікуємо ми, що іммігранти робитимуть те, що ми кажемо? Чи те, що ми насправді робимо? Чи хочемо ми, щоб іммігранти прийняли цінності, які канадці насправді мають? Чи ті цінності, які нам хочеться, щоби всі канадці мали? Вдумайтесь у коментар Ґранатстайна: "Чи каже нація новоприбульцям, що оскільки вони приїхали до сформованого суспільства, то повинні прийняти його уклад і пристосуватись до його норм, включно із академічною свободою в університетах? Я вважаю, що вона має це робити" [9: 84). Наше суспільство "сформоване", це не чиста дошка і не шматок замазки, який очікує, що кожне нове покоління іммігрантів надаватиме йому іншої форми.
Так само Філіп Реснік зауважує, що "англомовна Канада не є чимсь чистіш і незайманим, неораним полем або чистим аркушем, аби їй надавали нової форми кожного разу, коли з'являються нові культурні спільноти" [31: 73].
Це видається доволі резонним. Але Ґранатстайн обирає приклад академічної свободи не просто так: декількома сторінками раніше він торкається справи Гарджота Обероя, який подав у відставку зі своєї кафедри сикхських досліджень в університеті Британської Колумбії після конфліктів з членами місцевої сикхської громади [9: 81). Деякі сикхи вочевидь були розгнівані, коли Оберой опублікував книгу, де стверджувалося, що їхня релігія походить від індуїзму та ісламу. Кафедру сикхських досліджень було засновано за спільного фінансування з боку сикхської громади і федерального управління у справах мультикультуралізму. Сикхи, ображені твором Обероя, вважали, що їхня громада, профінансувавши половину витрат на кафедру, має право вимагати правовірності від того, хто її обіймає [6].
Для кожного, хто цінує академічну свободу, ця історія здається жахливою, але чому вона може нас навчити? Ґранатстайн має на увазі, що сикхи не зрозуміли, що "сформоване суспільство", до якого вони повинні пристосуватися, є нашим. Так само легко можна було б стверджувати, що згадані сикхи, далекі від того, щоб не засвоїти наш уклад, зрозуміли його надто добре і мали чітке усвідомлення реальності, яку приховувала наша балаканина.
Зрештою, санкцію федеральної влади на заснування кафедри сикхських досліджень від самого початку було поставлено під загрозу протидією Міністерства закордонних справ, яке доводило, що кафедра "цілком могла б завдати шкоди нашим двостороннім відносинам з Індією" [25].
Можливо, сама історія з кафедрою навчила сикхську громаду всьому, що їй потрібно було знати про істинну офіційну вірність академічній свободі. Можливо, громада також дещо засвоїла з інших канадських подій. У конфлікті між д-ром Ненсі Олів'єрі і фармацевтичною компанією "Апотекс", наприклад, багато хто вважав, що Торонтський університет не захистив одного зі своїх викладачів від нападу на академічну свободу ззовні.
Компанія погрожувала Олів'єрі переслідуванням у судовому порядку після того, як вона надала розголосу (несприятливіш) результатам свого дослідження медикаменту, що його вона здійснила за фінансової підтримки "Апотекса".
Розглянувши справу Олів'єрі, фахівець з етики Артур Шейфер написав, що "криза з недостатнім фінансуванням, схоже, змушує навіть наші найвідоміші університети й лікарні поводитися як згідливі прохачі у корпоративних спонсорів. Якщо знамениті заклади можуть, за вказівкою фармацевтичної промисловості, стати замішаними у спробі цензурувати наукову роботу, тоді жоден науковець у Канаді не може вважати, що його академічна свобода надійно захищена" [32].
Якщо замість слухати нашу балаканину, іммігранти роблять висновок про наші істинні цінності з нашої практики, нам не слід дивуватися, якщо припис стати "як ми" дає дещо прикрі результати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Канадський мультикультуралізм» автора Бахов І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Цінності або зброя і в'язниці?“ на сторінці 2. Приємного читання.
