Ми розглянули критичні відгуки про мультикультуралізм та реакцію лібералів на ці відгуки (або, принаймні, на висловлені Реформістською партією). Якою мірою ці критичні відгуки й реакція на них являють собою раціональну дискусію? Можна було б заперечити, що запитання тенденційне, оскільки парламент не є дискусійною установою: члени парламенту в першу чергу зацікавлені в рекламуванні й просуванні політичних курсів своїх партій разом із підтриманням своєї власної популярності та рейтинговості тощо. В цьому запереченні багато справедливого.
З іншого боку, аргумент на користь представницького правління виходить з того, що парламент є не "з'їздом послів", а "дорадчим органом", як Едмунд Берк зазначив 1774 року. Тому справедливо запитати, чи можемо ми помітити яке-небудь серйозне парламентське обговорення питання мультикультуралізму.
Позаяк атмосфера образ і обзивань не сприяє раціональному обговоренню, запитаймо спершу, чи ліберали були винними за всіма пунктами у своїй реакції на всі нападки на мультикультуралізм у вигляді обвинувачень у расизмі та інших образ. Ліберали, природно, час від часу грішили такою реакцією. Протидія мультикультуралізмові прирівнюється до "ксенофобії" (Ґурбакс Малгі, 28 січня 1994 р.). Це пояснюється "потуранням кожному огидному й небезпечному інстинктові, що їх мають люди" (Редж Елкок, 31 жовтня 1994 р.). Це "просто не типово для канадців" (Пет О'Браєн, 16 листопада 1994 р.).
Така критика неприємна. Чи була вона також несправедливою й упередженою? Звісно, є свідчення того, що свого часу реформісти надавали ксенофобам політичного притулку. Один журналіст був колись присутнім на партійних зборах у Калгарі і випадково почув, як один член партії вітав іншого: "Ви чудова біла людина ... Знаєте, ми впускаємо надто багато людей з третього світу, брутальних чорношкірих, брутальних латиноамериканців. Скоро вони захоплять провінцію" [114]. Іншому журналістові, що був присутнім на з'їзді Реформістської партії у Торонто, сказали: "Ми побачили на власні очі, що таке китайська імміграція. Вони просто в'їжджають і хапають. Це стосується крамниць, житла, а також злочинності" [24, 192].
Навіть у парламенті депутат-реформіст говорив, що "деякі норми, що їх ми застосовуємо до іммігрантів, мають бути переглянуті. Деякі норми, які ми мали у 1950-х та 1960-х роках, могли б, можливо, бути повторно внесені на розгляд" (Джим Сайлі, 27 жовтня 1994 р.).
Враховуючи, що найістотнішою зміною норм було скасування расових критеріїв в імміграційному контролі, було важко не зрозуміти ці зауваження як натяк на ксенофобів у партії. Тому тоді були підстави вважати, що партія намагалася не відштовхнути расистську складову своїх виборців незалежно від того, чи була сама Реформістська партія расистською чи ні. За іронією долі головний критик мультикультуралізму від реформістів Джен Браун невдовзі залишила партію, дійшовши того самого висновку.
Два депутати-реформісти подали думку, що у випадку, якщо клієнтів ображають чорношкірі працівники або працівники- гомосексуалісти, законно звільняти таких працівників або переводити їх працювати до "підсобного приміщення" [139 ]. Невдовзі потому Браун попередила, що екстремісти шкодять партії. Лідер реформістів Престон Менінг тимчасово вивів як Браун, так і двох членів парламенту з партійного керівництва. Ті двоє незабаром повернулися до лона партії, а Браун – ні.
Незалежно від справедливості критики лібералами реформістів, вони не є їхньою головною реакцією на критику мультикультуралізму. Вище ми бачили, що депутати-ліберали часто наводили аргументи на користь мультикультуралізму. Часом депутати-ліберали давали точні спростування різноманітних пунктів у критиці реформістів.
Але чи самі реформісти серйозно входять в аргументи на користь мультикультуралізму? На жаль, вони роблять це рідко, частіше за все дотримуючись принципу бездоказового заперечення. Тобто, реформісти неодноразово робили заяви, що суперечили чітким твердженням на підтримку політики мультикультуралізму, але прямо не визнаючи ці попередні твердження або не входячи в них.
Бездоказове заперечення найчастіше з'являється у посиланні депутатів-реформістів на просту рівність для критики мультикультуралізму. Ставлення до кожного як до "такого самого" вочевидь не відбиває все наше уявлення про справедливість. Мало хто, наприклад, стверджував би, що кримінальний процес над глухим без взяття до уваги особливих потреб цієї людини був би справедливим.
Отже, аби показати, що хтось несправедливо привілейований, недостатньо доводити, що до нього ставляться по-особливому. Потрібен додатковий аргумент: можна було б показати, що в нього немає особливих потреб, що виправдовують особливе ставлення, або що державна політика не мусить брати до уваги його особливе становище, або щось подібне.
Мультикультуралізм завжди ґрунтувався на тому переконанні, що деякі канадці мають особливі потреби, що вимагають цієї політики. У первісній відповіді уряду Комісії з питань двомовності і двокультурності, наприклад, стверджувалось, що "новоприбулі до Канади вимагають додаткової допомоги, аби пристосуватися до канадського життя і брати повноцінну участь в економічному та суспільному житті Канади" [39].
Цілі два роки, що видно з офіційних звітів про засідання парламенту, депутати-ліберали регулярно повторювали ті самі твердження. Ця аргументація просто не розглядалася реформістами. Надалі вони зайшли в цьому, коли твердили, що попередні покоління іммігрантів не отримували державної підтримки: "Всі ці люди зазвичай прибували майже або зовсім без грошей і не отримували й жалюгідних десяти центів від уряду" (Кліф Брайткройц, 5 квітня 1995 р.) [21].
Якщо не рахувати того, що багато ранніх іммігрантів мали доступ до дешевої землі, вартої, в кінцевому рахунку, значно більше за "жалюгідні десять центів"*, зауваження Брайткройца означає, що проблеми, які стоять перед іммігрантами, за сторіччя не змінилися. Жоден, хто вивчав питання, не підтримає цього погляду.
*Закон про землі домініонів 1872 року давав 160 акрів незайнятої землі "кожному поселенцеві віком 21 рік або більше, який сплатив реєстраційний збір у десять доларів, жив упродовж трьох років на своїй земельній ділянці у 160 акрів, обробляв 30 акрів і побудував постійне житло" [27].)
Аналогічним чином аргумент реформістів у дусі простої рівності про те, що уряд не має підтримувати одні культури, а не інші, не зважав на давні протилежні аргументи. Оголосивши 1971 року політику мультикультуралізму, уряд зазначив, що "сильніші й чисельніші культурні групи, як правило, мають ресурси для економічної самостійності, а загальнокультурна діяльність має тенденцію до їх підтримання" [39].
Тут висловлено два міркування: деякі канадські культурні групи прекрасно житимуть без державної допомоги і, в усякому разі, їхні культури уже користуються державною підтримкою. Як зазначив прем'єр-міністр Трюдо, "в минулому значна державна підтримка щедро надавалася творчим і культурним установам англомовної Канади" [39] Канадська мовна корпорація (КМК), Національна рада з питань кінематографії і національні музеї ніколи не були нейтральними територіями для зустрічей різноманітних етнокультур Канади. І знову критика реформістів просто нехтувала цими аргументами.
Мимохідь можна згадати два інші аргументи, проігноровані реформістами. Одним є те, що урядові доцільно інвестувати в збереження мов іммігрантів, оскільки вони являють собою цінний соціальний ресурс. Другим є те, що винятково судового або законодавчого регулювання недостатньо для боротьби з дискримінацією. Як і решту аргументів на користь мультикультуралізму, про які щойно йшлося, ці, звісно, теж можна заперечувати. Цілком можливо, що після їх розгляду з'ясується, що вони мають обмежену вагомість або взагалі ніякої. Але дуже шкода, що всі ці аргументи були повністю проігноровані. Як наслідок, попри всі обговорення мультикультуралізму у парламенті упродовж двох років, про які тут ішлося, справжніх дебатів майже не відбулося.
Це не означає, що обговорення були марними й безрезультатними. Ліберали вдалися до скорочення політичного простору обох опозиційних партій, пристосовуючись до їхньої критики там, де це можливо. Не беручи до уваги основні критичні відгуки Блоку про мультикультуралізм, ліберали поступилися у питанні жіночого обрізання.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Канадський мультикультуралізм» автора Бахов І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Якість парламентських дебатів“ на сторінці 1. Приємного читання.
