Спокусливість казки мультикультурофобії

Канадський мультикультуралізм

Попередній аналіз показує, що нам слід розглянути казкові властивості теми мультикультурофобії. Оцінювати класиків у такий спосіб не означає завдавати неспровокованої образи. Дороговказним здогадом в цьому випадку є радше те, що принаймні частина впливу теми мультикультурофобії є наслідком, можливо, несвідомого використання в ній класичних, перевірених на практиці оповідних прийомів. Якщо нам потрібно підвищити ефективність публічної дискусії щодо мультикультуралізму в Канаді або щодо будь-якого політичного питання, якщо вже на те пішло, ми повинні навчитися остерігатися саме цих прийомів.

Невиразне сприйняття мультикультурофобією причинно-наслідкового зв'язку є лише однією з її казкових властивостей. Іншою є спосіб, у який складна дійсність розділяється на недоброзичливу силу і невинних жертв.

Без мультикультуралізму іммігрант був би саме тим, чим би критики хотіли, аби він був. Згадайте заяву Ґвина про те, що "безглуздість у цьому випадку в тому, що майже ніхто з Італії, скажімо, або Сомалі не прибуває до Канади, аби бути італійцем або сомалійцем. Вони приїздять сюди, аби бути канадцями" [42, 234].

Під кінець своєї книги Бісундат звертається до програмного документа засновника Реформістської партії Престона Менінґа "Нова Канада", щоб викласти те саме твердження. Менінґ цитує такого собі Раїса Хана: "Люди, попри своє походження, не емігрують для збереження своєї культури і підтримання своєї етнічної самобутності і самосвідомості. Якби вони бажали цього, вони б залишилися там, де були, тому що середовище більш сприятливе для увічнення чиєїсь культури і етнічної приналежності. Іммігранти прибувають сюди, аби стати канадцями" [60, 316; 12, 220].

Для Біббі ідеальний іммігрант трактується як іммігрант до часів мультикультуралізму: "величезна більшість" наших предків не хотіли "жити тут минулим життям, а шукали життя нового" [7, 204].

Але за всю історію людства в тому, що романіст Джейн Еркарт називає "великими прощаннями, навалами та міграціями" [79, 128], існував і продовжує існувати цілий спектр іммігрантського досвіду і мотивів. Один полюс цього спектру представлений подругою, яка сказала мені, що "не почала жити", поки не залишила Канаду. Ніякої ностальгії або подвійної лояльності: однією з утіх еміграції може бути почуття отримання нового життя, другого шансу на виживання.

Більш типовим, особливо в наш час економічної міграції та втечі від політичних потрясінь, є досвід міграції як суміші здобутків і втрат, а не веселий новий початок життя. Звідси невпевненість, роздвоєння почуттів, вагання між світами, намагання триматися принаймні за деякі елементи колишнього життя у новому середовищі. Це тримання за елементи колишнього життя часто переживається не як емоційна слабкість, а як моральна вимога до власного "я".

Тут спостерігається певний характер, яким не хочеться ставати: емігрант, який "стає зрадником", який забуває тих, кого залишив у своїй країні, і їхній спосіб життя. Вірність цій моральній вимозі набула в останні десятиріччя безприкладного практичного значення: "кількісні дані Світового банку показують, що минулого року вперше більше грошей надійшло від відносно бідних робітників-мігрантів у багатих країнах, ніж сукупна сума державної допомоги, кредитів приватних банків і допомоги й підтримки МВФ/Світового банку. Сумарна величина цих переказів до країн, що розвиваються, досягла 80 мільярдів доларів США, що вдвічі більше за допомогу, надавану багатими державами. Гроші, що надсилаються додому, затьмарюють 16 мільярдів доларів США чистих державних і банківських кредитів" [48].

Історія Канади свідчить з достатньою очевидністю про це бажання розриватися між світами. Чому іммігранти доби до мультикультуралізму так часто збираються разом? Чому вони так часто одружуються в межах своїх етнічних груп?

Комісія з питань двомовності і двокультурності зазначила, що коефіцієнти ендогамії в межах "інших етнічних груп" були загалом вищими за 50 відсотків згідно з переписом 1961 року і за 75 відсотків для "італійців, азіатів та євреїв" [66, 93]. Кімліка подає дані, які показують, що за доби мультикультуралізму коефіцієнти міжетнічних шлюбів виросли [54, 20].

Чому було можливим, в італійських кварталах Торонто, "вести майже будь-яку діяльність і задовольняти практично будь-яку потребу, не вдаючись до англійської мови" (Н. Richmond, цит. за В&В Commission [66, 53])? Чому вони відтворюють своєрідні віросповідання своєї батьківщини? Якщо вони так прагнули залишити своє колишнє життя, чому виникла "запекла боротьба", коли їм запропонували священика з іншої етнічної групи [66, 98]?

Ґранатстайн, який заявляє, що іммігранти "приїздять сюди, тому що хочуть долучитися до нашої цивілізації і системи цінностей" [41, 101], в одній ранній праці визнавав складнішу дійсність: "Судження одного канадця українського походження, що зростав у повоєнній сільській провінції Саскачеван, можуть вважатися типовими: "Для нас не було ніякого зовнішнього світу. Наш власний світ був дуже замкнений – він був єдиним, який ми знали. Ми були так віддалені! Це було на початку двадцятих років – наш світ був українським. Ми робили те, що робили, по-своєму, так, як нам хотілося. Всі ми були тими самими, одна єдина українська громада, об'єднана зв'язками національної приналежності і самосвідомості і особливо спільною мовою. Ми жили по-українськи ... Все, що ми робили в повсякденному житті, було просякнуте цим почуттям, що ти українець, хоч ми і жили в Канаді" [40, 40].

Хіба лише в Канаді? Повідомлення з Ізраїлю, країни, котра ніколи не була звинувачена ні в слабкому почутті самобутності, ні в сповідуванні мультикультурализму, так описує російських іммігрантів: "Вони одружуються всередині своєї спільноти. Звісно, це почасти пояснюється їхньою чисельністю, але також і тим, що вони підтримують міцні зв'язки із своєю батьківщиною. Щороку понад 100 000 людей курсують туди й назад між Ізраїлем і старою батьківщиною" [55].

Бісундат, разом із Ґвином є іммігрантом серед класичних авторів, становить особливий інтерес. Бісундат розташувався на одному краю спектру спонукальних причин поведінки іммігрантів. Він заявляє, що "приїхав у пошуках нового життя і нового погляду на світ" [12, 24]. Можливо, він виходив з того, що всі іммігранти поділяють його особисте розуміння такої ризикованої справи як імміграція. Якщо це так, то його помилка полягала у дотриманні правила письменника-романіста – "писати про те, що знаєш", блискуче правило для художньої літератури, але не для соціального аналізу.

Окрім поділу дійсності на злі сили та невинні жертви, казкова манера письма часто наділяє ці сили дивовижними здатностями. Два канадські історики, каже нам Ґранатстайн, заявили 1969 року, що їхня галузь знання має досліджувати "обмежену самобутність", тобто, субнаціональне самоототожнення людей. "Результатом, з яким ми миримося щодня, є сепаратистськи налаштований Квебек, невдоволений Захід і орієнтований на Хартію прав наголос на правах особи або групи" [41, 72]. Небагато канадців запідозрили б, що два історики були здатні посіяти такий хаос.

Ґвин, зі свого боку, пропонує сценарій типу "Ночі живих мерців", (англ. Night of the Living Dead – американський культовий фільм жахів), в якому "люди стають стереотипами, якими і вважаються" [42, 199]. Як? Як здійснено цю жахливу крадіжку свободи й індивідуальності людей? Подібне запитання слід поставити Бісундатові, який заявляє, що за мультикультуралізму "культура стає предметом для виставляння напоказ, а не душею осіб, вихованих нею" [12, 88]. Як саме мультикультуралізм вириває "душу" і виставляє її напоказ?

Наступною казковою властивістю теми мультикультурофобії є проеціювання, техніка, за допомогою якої ми приписуємо іншим свої власні небажані страхи й емоції. Ґранатстайн, наприклад, стверджує, що меншини вимагають, аби школи "робили більш прийнятним все, що не є позитивним для кожної групи небілого населення і для іммігрантів, окрім вихідців із північної Європи" [41, 101].

Але значна частина гніву усюди в його книзі спрямована саме на таке розуміння канадської історії, яке не піднімає йому настрою. Ґвин критикує меншини за створення "культурних стін". Але у зображенні тяжкого становища англоканадців, наведеному в попередньому розділі, Ґвин пише: "У своїх містах вони стають чужинцями.

Невдовзі після 2000 року більшість у Торонто буде не білою, а у Ванкувері – трохи згодом. Англоканадська культура чимдалі більше буде культурою глушини, ферм, містечок і селищ та передмість" [42, 117]. Чому чужинцями? Чому очікується, що потрібно бути відчуженим від людей іншого кольору шкіри? Вислів означає, що "англоканадці" Ґвина не цілком безвинні, коли йдеться про зведення "культурних стін".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Канадський мультикультуралізм» автора Бахов І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Спокусливість казки мультикультурофобії“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Розділ I. Основні поняття мультикультуралізму

  • Мультикультуралізм

  • Культура

  • Межі культури

  • "Спільна" культура?

  • Розділ II. Критика мультикультуралізму кінця XX сторіччя

  • Огляд книги "Торгівля ілюзіями" Ніла Бісундата

  • "Націоналізм без стін" Ричарда Ґвина

  • Огляд книги "Хто убив канадську історію?" Джека Ґранатстайна

  • Резюме класичних праць

  • Мультикультурофобія: ретельний розгляд

  • Законсервований і монолітний мультикультуралізм

  • Аспекти політики мультикультуралізму

  • Причинно-наслідковий зв'язок в класичних працях

  • Спокусливість казки мультикультурофобії
  • Мультикультурофобія і лихо політичної коректності

  • Мультикультуралізм у парламенті, 1994-95 рік

  • Критичні відгуки Квебекського блоку про мультикультуралізм

  • Критичні відгуки Реформістської партії

  • Реакція лібералів

  • Якість парламентських дебатів

  • Мультикультуралізм у новинах ЗМІ, 1995 рік

  • Методологія

  • Вибір статей

  • Спрямованість висвітлення

  • Газета "Альберта Ріпорт" (Alberta Report)

  • Газета "Ґлоуб енд Мейл" (Globe and Mail)

  • Газета "Ванкувер Сан" (Vancouver San)

  • Газета 'Ле Девуар' (Le Devoir)

  • Розділ III. Мультикультуралізм після 11 вересня 2001 року

  • Деніел Стоффман і канадська імміграційна політика

  • Мартін Коллакотт і терористична загроза

  • Парламент Канади, 2005-2006 pp.: сумнівний тріумф мультикультуралізму

  • Мультикультуралізм у новинах ЗМІ, 2006 рік

  • Аналіз кожної газети

  • Ванкувер Сан (Vancouver Sun)

  • Ле Девуар (Le Devoir)

  • Нешнл Поуст (National Post)

  • Розділ IV. Мультикультуралізм і основні потреби суспільства

  • Цінності або зброя і в'язниці?

  • Якого суспільства ми хочемо?

  • Чого потребує це суспільство?

  • Висновок