Ми розглянули особливий спосіб, у який мультикультурофобія тлумачить свою причину: її мультикультуралізм монолітний і незмінний, і цей вигаданий мультикультуралізм сам володіє так само монолітним і незмінним уявленням про культуру. Було б неприродним спрямувати нашу увагу не на причину, а на наслідок: чи можуть жахливі результати мультикультуралізму, встановлені класичними критиками, справді спостерігатися в канадському суспільстві? Чи це той випадок, як каже теоретик мультикультуралізму Віл Кімліка про Бісундата й Ґвина, коли "вони вигадали неіснуючу політику для пояснення неіснуючої тенденції"? [53, 22]? Але я хочу зайнятися іншою точкою зору. Причинно- наслідковий зв'язок є зв'язком. Між причиною і наслідком є якесь уявлення про обумовленість. А обумовленість мультикультурофобії є, справді, дуже специфічною. Ось до неї ми зараз і звернемося.
Причинне висловлювання поділяє час на дві частини: до виникнення причини і опісля. І воно щось стверджує про обидва періоди. Так, коли Біббі заявляє., що "релятивізм убив моральний консенсус" [7, 14], він твердить, що був час, коли цей "моральний консенсус" існував. Коли Бісундат нарікає, що "стрижень буття нації відходить у непам'ять" [7, 45], він викликає в уяві більш ранній час, коли канадці були цілком здатними визначити наш "стрижень", якщо ми дійдемо згоди про те, "що і хто є канадцем" [7, 71].
Ці приклади дають їм певне відчуття того, що колись було. Коли точно у нас був моральний консенсус? Коли ми доходили згоди щодо канадської самобутності й самосвідомості? Тема мультикультурофобії завжди з неохотою датує нашу втрачену добу єдності. Ця тема з присмаком "колись" надає класикам казкову властивість.
Подивіться, наприклад, на проблему подвійної лояльності. Бісундат заявляє, що, сприяючи "абсолютному збереженню минулого", мультикультуралізм залишає нас незахищеними перед "завезеною ворожнечею Старого світу" і "конфліктом лояльності" [12, 122-4]. Ґранатстайн, зі свого боку, ганить мультикультуралізм за готовність народжених у Канаді сербів і хорватів повернутися "додому", аби воювати [41, 16-17].
Щодо Ґвина, через те, що "офіційний мультикультуралізм розширює і зберігає подвійну лояльність", ми маємо ситуацію, у якій "те, що відбувається на Середньому Сході, у колишній Югославії, на Індостані, може важити більше за будь-що, що може трапитися, з політичної точки зору, у Канаді" [42, 232].
Але чи може мультикультуралізм справді бути причиною чогось, що існувало задовго до нього? У своїй книзі "Вертикальна мозаїка", мабуть, найбільш авторитетній праці в канадській соціології, Джон Портер зазначив, що "у Канаді етнічна сегрегація і сильна етнічна лояльність беруть свій початок у відокремленості французької, шотландської та ірландської мов від англійської. Згодом вони стали взірцем для усіх культурних груп". Портер наводить вражаючий обмін репліками під час слухань у сенатському комітеті у 1946 році. Представник канадських поляків зазначає, що "канадські поляки мають дві лояльності". Його перериває сенатор, який зауважує, "я не думаю, що польський народ у цьому стосунку чимось відрізняються від британських іммігрантів". Втручається ще один: "І шотландських" [65, 71].
Так само, історик Дезмонд Мортон зауважує, що імміграція початку дев'ятнадцятого сторіччя дала Канаді "бездоганні копії чвар, що походили зі Старого світу, від розкольницького пресвітеріанства шотландців до "помаранчевих" і "зелених" серед ірландців" [62, 52]. А нагадування про те, що подвійна лояльність була часом навряд чи навіть "подвійною", взяте у Роберта Фулфорда, який розповідає, що після того як його друг Артур Лоуер виступив на підтримку канадського прапора, "він отримав телефонні дзвінки, що звинувачували його у зраді" [36, 110].
Звичайно, класичні критики могли і не читати Мортона, або Фулфорда, або Портера, або будь-яке інше свідчення, яке вказує на те, що подвійна лояльність є давньою реальністю Канади. Але це не пояснює усього, позаяк критики самі час від часу посилатимуться на авторів, які визнають історичну реальність. Біббі і Ґранатстайн, наприклад, обидва посилаються на висновок Ґеда Горовіца, що мультикультуралізм являє собою "мазохістське прославляння канадської нікчемності" [44, 473].
Обидва виходять з того, що Горовіц говорить про те, що нищиться їхнім власним специфічним уявним страхом. Але зверніть увагу на двозначність вислову: мультикультуралізм не створює нашу нікчемність, він просто прославляє її. Горовіц стверджує, що "британці Канади, на відміну від британців Сполучених Штатів, не вважають себе засновницьким елементом цілком нової нації. Вони вважають себе британцями у Північній Америці; вони зберегли своє ототожнення з Англією, Шотландією та Уельсом.
Тому вони не зробили жодних свідомих зусиль для інтеграції нових етнічних груп у нову канадську націю. Нові групи були полишені самі на себе; їм дали можливість і навіть заохочували наслідувати британський приклад, тобто, зберегти свою тотожність із своїми батьківщинами" [44, 467]. Крім того, зрозуміло, що подвійна лояльність передувала офіційному мультикультуралізмові.
Навіть більш переконливим, однак, є те, що свідчення, яке руйнує твердження про те, що мультикультуралізм є причиною подвійної лояльності, можна знайти в одній з класичних праць. Бажаючи довести, що Канада не мусить вибачатися перед різними групами, які заявляють про погане до них ставлення під час світових воєн, Ґранатстайн зауважує, що 1914 року "старший український єпископ у Канаді з початком війни переконував своїх співвітчизників бути вірними своєму імператорові Францу-Иосифу, що було навдивовижу неуцьким і бездумним вчинком, який призвів до значних ускладнень" [41,94].
Він додає, що "таку саму історію можна розповісти про італо- канадців у Другій світовій війні. У 1930-і роки консульства Італії в Торонто і Монреалі були активними розсадниками фашизму, заручившись підтримкою і поширюючи пропаганду режиму Муссоліні. Під час Італо-ефіопської війни, акту неприхованої італійської агресії, яка почалася 1935 року, збиралися гроші на військово-економічну діяльність, включно з обручками, що їх жертвували жінки-патріотки" [41, 95]. Це важко примирити з його твердженням, що конфлікт лояльності є плодом мультикультуралізму і "педоцентризму" [41, 17].
У більш ранній праці Ґранатстайн покликається на доповідь 1944 року командира бригади В.Г.С. Макліна, який проаналізував небажання призовників воювати за кордоном. Ми добре знаємо погляди багатьох квебекців того часу. Але Маклін пише про англомовних солдатів: "переважна більшість є небританського походження – німці, італійці і слов'янські національності за походженням, можливо, переважають.
До того ж, більшість з них фермери. У них жалюгідно низька освіта, вони майже нічого не знають про канадську та британську історію і є насправді типовими європейськими селянами , з палкою відданістю землі. Чимало з них розмовляють своїми рідними мовами набагато вільніше за англійську, і між ними все ще зберігаються давні расові образи та забобони Європи" [цит. за 40, 37-8].
Ґранатстайн зазначає у тій самій статті, що "з понад 600 000 членів канадських експедиційних військ, що служили під час війни, майже рівно половина народилися в Британії, цифра, яка переконливо показує, що поклик лояльності до батьківщини був безпосередньо пов'язаний з країною народження" [40, 48].
Отже якщо подвійна лояльність існувала до запровадження політики мультикультуралізму, і якщо вона існує у місцях, що вбереглися від спустошень "офіційного мультикультуралізму", чому мультикультуралізм постійно за них ганять? Ми залишаємо світ чіткого причинно- наслідкового мислення, сповзаючи у примарний світ, у якому наслідки мають місце до своїх причин.
Стоффман згадує "опитування мусульман 1997 року в Лос- Анджелесі, під час якого 80 відсотків сказали, що вони вірні, в першу чергу, країні, іншій за Сполучені Штати" [74, 44]. Крім того, працівники американської розвідки попереджали, що "ісламістські екстремісти" успішно рекрутують американців сомалійського походження, в тому числі студента з Міннеаполісу, який підірвав себе у Сомалі в жовтні 2008 року [45].
Спокусливість казки мультикультурофобії
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Канадський мультикультуралізм» автора Бахов І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Причинно-наслідковий зв'язок в класичних працях“ на сторінці 1. Приємного читання.
