Нарешті, можна виявити проеціювання у нашаруванні нарікань на те, що іммігрантам кажуть, що їм не потрібно мінятися, що їхня культура може залишатися "законсервованою", у той час як ми мусимо мінятися так швидко. У якийсь момент Ґвин запитує: "Чи є якась різниця між запрошенням до країни і запрошення у дім, де, якщо існують внутрішні правила, скажімо, не палити, не пити, вегетаріанська їжа, кожен гість їх дотримується" [42, 192]. Для Ґвина, як і для багатьох критиків, пристосовуватися має саме "гість", а не господар. Хто саме, у цьому випадку, бажає залишатися "законсервованим"?
Останньою казковою властивістю теми мультикультурофобії, пов'язаною з попередніми, є невизнання складності. Як ми щойно побачили, іммігранти були соціально скупчені задовго до того, як офіційний мультикультуралізм вийшов на сцену. І це не просто іммігранти скупчилися: "тримання свого", яке Бісундат та інші пов'язують з мультикультуралізмом, набагато універсальніше.
У 1930-х роках теоретик організації Честер Барнард доводив, що велике поширення "расової ворожнечі, класового антагонізму і національних чвар" означає, що наймані працівники воліють не працювати з тими, які відрізняються у цих відношеннях. Він заохочував працівників підвищувати те, що він пом'якшено називав "асоціативною привабливістю", маючи на увазі виробниче середовище без розмежувань за "расою, нацією, релігією" [4, 146-7].
Набір працівників має підтримувати цю однорідність, а не вирішуватися лише на основі професійних якостей: "Задовільні соціальні умови означають відмову від деяких з тих, які більше здатні сприяти матеріальному виробництву, і прийняття менш здатних" [4, 155]. Управлінці, інакше кажучи, мають успішно й широко використовувати расизм своїх працівників, їхнє бажання триматися свого.
Якщо існує масове прагнення до "асоціативної привабливості", якщо запозичити Барнардів евфемізм, то чи не можливо, що прагнення до сепаратизму, виражені деякими членами груп меншин, були наслідком реакцій більшості? Розповівши про свій досвід брутального й образливого ставлення до нього продавця, який назвав його "чуркою", канадець сикхського походження, інтерв'ювований Маргарет Кенон, зауважує: "Людям цікаво, чому деякі з нас воліють не виходити за межі своїх родин, спілкуватися тільки зі своїми друзями. Ось чому" [24, 219].
Негативна реакція більшості може також призвести до висунення на передній план етнічного або расового аспекту чиєїсь самобутності.
Як стверджує французький письменник Амін Маалуф, "коли люди вважають, що їхня віра під загрозою, їхня релігійна приналежність здається їхньою поєною самосвідомістю. Але якщо під загрозою опиняється їхня рідна мова або їхня етнічна група, вони люто битимуться проти тих, хто належить до тієї самої релігії" [58, 20]. Тому не дивно, що Комісія з питань двомовності і двокультурності встановила, "що більше етнічна група вважає своє походження завадою, то більш імовірно, що вона створить міцну структуру етнічних об 'єднань" [66, 111].
Цю складність Ґранатстайн усвідомлював і визнавав, але тільки до того, як став критиком мультикультуралізму. У раніше згаданій статті 1993 року Ґранатстайн наводить цитату з урядової доповіді 1943 року, в якій вивчалося матеріальне забезпечення воєнних дій: "У пресі продовжують з'являтися листи зі скаргами на те, що 'іноземці' залишаються вдома і влаштовуються на роботу замість 'справжніх' канадців, які вступають на військову службу.
Якщо це так, то нічого дивного, тому що багато з цих людей, натуралізованих чи ні, роками потерпали від принизливої дискримінації через своє ім'я, акцент або зовнішній вигляд ... Це відмежовує її жертв від єдиного досвіду, який допоможе їм відчути себе канадцями. І поки вони не відчують себе канадцями, у них може бути мало бажання воювати за Канаду" [цит за 40, 43].
Тому якщо певні етнічні або релігійні групи самоізолюються від більшості, якщо вони надто зосереджуються на своїх відмінностях від інших канадців, немає ніякого апріорного приводу приписувати це політиці мультикультуралізму, ні навіть якій-небудь особливості самої групи меншості. Доцільніше подивитися на загальні стосунки між групами і запитати: Яким чином змогли "ми" посприяти тому, щоб зробити "їх" тим, чим вони є? Але такий аналіз важкий і, ймовірно, тривожний: краще залишати речі простими.
Приклад саме того, якими тривожними можуть бути такі запитання: у статті 2006року в газеті "Нешнл Поуст" згадується справа юнака, якого "фактично вигнали з ганьбою з армійського резерву, коли його новознайдена віра – іслам – спонукала його ходити з бородою на навчальні збори" [224]. Він був серед арештованих за підозрою в тероризмі в червні 2006 року. Якщо з'ясується, що він потенційний терорист, наскільки такому результатові посприяв брак у армійського резерву сприйнятливості до мультикультуралізму?
Порівняння теми мультикультурофобії з казковим мисленням не має на увазі низькопробної образи. Подібності, цілком ймовірно, пояснюють популярність цієї теми. Розповідання історій є давнім видом діяльності, "такою самою частиною людської природи, що й дихання і циркуляція крові", як каже письменниця-ромашстка А. С. Байєтт [20, 1999].
Ми здаємося підготовленими до оцінки аргументів, поданих в оповідній формі залежно від того, чи є вони цікавими історіями, на відміну від переконливих аргументів, підкріплених надійними доказами. Нам зовсім не важко оцінювати політичні оповідання залежно від того, чи вони пропонують увазі тривожне очікування, сюжетні повороти, цікавих персонажів, чарівних негідників та (іноді) героїв. Це може пояснити, чому спрощені й категоричні аналітичні оцінки так часто затьмарюють у публічних дискусіях більш витончені.
"Надто часто в цій країні", нарікає Бісундат на самому початку свої книги "Торгівля ілюзіями", "ми тяжіємо до поверховості" [12, 3]. Часом класичні критики намагаються скористатися цим фактом, навіть якщо жалкують за цим. Я зазначав різні місця, де критика Ґранатстайном мультикультуралізму вимагає від нього відвернутися від своїх попередніх історичних знань. Важко повірити, що цей процес був винятково несвідомим.
Пишучи про старі добрі часи до мультикультуралізму, Ґранатстайн заявляє, що "Канада була достеменно таким самим плавильним котлом, що й Сполучені Штати. Іммігранти прибували до домініону у дев'ятнадцятому і двадцятому сторіччях, вчили англійську й французьку мови, йшли до школи і співали "Прав, Британіє" та "Кленовий лист навіки" до 1950-х років і "О Канадо!" після них" [41, 87].
Лише кількома роками раніше, однак, у своєму коментарі до ізоляції ранніх українських іммігрантів, Ґранатстайн писав: "Освіта у безплатних державних школах, хоча й обов'язкова, мало що зробила, аби зламати таку етнічну замкненість. Співання "Боже, врятуй короля", "Прав, Британіє" і "Кленовий лист назавжди" та декламування патріотичної поезії самі по собі мало що могли зробити, аби навчити цінностям ширшої канадської громади" [40, 40]. Чи можливо, щоб Ґранатстайн справді забути усе це за короткий період?
Як захопливі казки, наші класики мультикультурофобії пропонують нам оповідання типу "жили-були, якось, давним-давно", могутніх негідників і виразну прірву між злими силами і невинними жертвами. Але більшість казок характеризуються тим, що здається зовсім відсутнім у класиків: закінченнями типу "жили довго й щасливо". Це важливий момент на користь чесності цих авторів: коли настає час пропонувати розв'язання проблем, які вони змалювали, вони не стають продавцями непотрібних речей і засобів від усіх хвороб.
Так, Біббі каже нам, що до того, як справи зможуть поліпшитися, впливові ЗМІ повинні "відповідально підходити до свого впливу задля сприяння добробутові", а не зациклюватися на прибутках і рейтингах [7, 184-5]. Країна також "потребує урядів, що серйозно ставляться до добробуту" [7, 202]. Не виглядає на те, що Біббі справді очікує, що з цього що-небудь вийде. Ці інституції самі "просякнуті" "надмірним індивідуалізмом і надмірним релятивізмом", тож вони також "потребують пробудження" [7, 182]. Ким, чим? Про це Біббі не говорить.
Бісундат, зі свого боку, певен, що ми повинні "мати значні спільні цінності" [12, 72]. Однак, оскільки ми живемо в "непевному й хаотичному сьогоденні", він не готовий підказати, які саме цінності могли б об'єднати нас. Ми повинні почати "вибудовувати нове відчуття самих себе і своєї країни" [12, 73]. Він не дає жодної поради щодо того, як ми маємо почати це будівництво. У конкретних питаннях Бісундат виглядає спантеличеним. Як і інших авторів, Бісундата непокоїть подвійна лояльність загалом і зокрема погляд на канадське громадянство як на просту "гарантію надійного притулку" для людей, які бажають жити в іншому місці [12, 132].
В одному зі своїх більш пам'ятних висловів він стверджує, що Канада приймає громадян, "які ставляться до неї як до громадського туалету – тобто, просто як до місця, до якого можна зайти в критичній ситуації" [12, 133]. Але він також заявляє, що "немає жодного способу завадити такому утилітаризмові", і що закон для розв'язання цієї проблеми був б "жестом тиранії" [12, 133].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Канадський мультикультуралізм» автора Бахов І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Спокусливість казки мультикультурофобії“ на сторінці 2. Приємного читання.
