Розділ 7. Ринковий механізм функціонування економіки

б) особливих технологічних умов виробництва, через які доцільно мати єдиний господарський комплекс (наприклад, єдину електромережу, газотранспортну систему, міський водогін);

в) у тих галузях, де економічно доцільно розвивати великомасштабне виробництво, здатне забезпечувати більшу ефективність, низькі витрати і, відповідно, дешевшу продукцію чи послуги (наприклад, виробництво надпотужних турбогенераторів, тепловозів, алюмінію).

Адміністративні монополії створюються державою, яка надає виключні права окремим фірмам на здійснення певної діяльності (емісія грошей, виготовлення зброї, державних нагород), а також виключні права у вигляді патентів, авторських прав, товарних знаків.

Штучні монополії виникають шляхом змови двох чи декількох фірм з метою захоплення влади на ринку. Цей вид монополій повсюди вважається протизаконним, забороненим.

Монополізація економіки стала стрімко поширюватися у світі наприкінці XIX ст., коли домінуючі позиції у провідних галузях промисловості стали займати великі фірми, які стали використовувати великі позики, залучати акціонерний капітал, об'єднуватися й поглинати інші фірми.

Основні форми монополістичних об'єднань (коаліцій):

• картель (від італ. cartelio — документ) — угода кількох фірм (компаній, банків) про розподіл ринків, торговельні квоти та рівень цін (хто, де, скільки і почім продає). При цьому учасники картелю зберігають свою виробничу і комерційну самостійність. Яскравим прикладом картелю міжнародного масштабу є Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) — неформальне об'єднання держав-експортерів нафти, створене в 1960 p.;

• синдикат (від грецьк. syndikos — діючий спільно) — об'єднання, у якому учасники втрачають комерційну самостійність, організовуючи збут продукції й закупівлю сировини через спільну торговельну мережу. Це дає змогу ще більш послабити взаємну конкуренцію, збити ціни постачальників сировини і підвищити свої, збутові ціни;

• трест (від англ. trust — довіра) — об'єднання, у якому підприємства повністю втрачають свою колишню господарську і юридичну самостійність і переходять під єдине управління. Такі гігантські монополії були найбільш поширені у колишньому СРСР, де трести підпорядковувалися главкам і галузевим міністерствам як одна із ланок централізованого управління економікою.

Більшість монополій початку XX ст. існували саме у формах картелів, синдикатів і трестів. Сьогодні у високоцивілізованих країнах картельні угоди обмежуються, а трести взагалі заборонені.

Монополізм в економіці має позитивні та негативні наслідки (рис. 7.7).

Рис. 7.7. Переваги та недоліки монополізму в економіці

Як бачимо, негативні прояви монополізму в економіці значно переважають позитивні. Утім, суперечливість цього явища підводить нас до двох важливих висновків:

1) раз монополія становить загрозу ринковій конкуренції, то держава силою влади повинна оберігати ринкову конкуренцію і сприяти її розвитку;

2) політика держави щодо монополій має бути виваженою, позаяк монополії бувають різними. Стосовно тих монополій, існування яких є об'єктивним і доцільним, держава має забезпечити суворий контроль, аби вони не зловживали своїм монопольним становищем, а стосовно штучних (протизаконних) монополій, вона покликана карати винуватців і ліквідовувати такі утворення.

Як показує світовий досвід, регулювання державою діяльності природних монополій можливе на основі використання різних форм, основними серед яких є встановлення граничних цін для підприємств-монополістів, контроль за якістю продукції й послуг, визначення території їхньої діяльності та ін.

Безумовно, необхідним є також контроль за економічними монополіями, які виникають шляхом злиттів і поглинань, адже ці процеси можуть істотно впливати на конкуренцію. Наприклад, молокозаводи, розташовані у районних центрах, об'єднавшись, можуть диктувати низькі закупівельні ціни на молоко у селян і фермерських господарствах та високі продажні ціни на свою кінцеву продукцію. Таке злиття чи приєднання може бути добровільним або вимушеним, може бути організаційно оформленим у нову структуру або здійсненим через придбання контрольних пакетів акцій сильнішими конкурентами. Тому в обох випадках держава має забезпечити контроль, аби не допустити антиконкурентних змов.

Найперші антимонопольні закони були прийняті ще наприкінці XIX ст. у США і Канаді, але повною мірою вони почали застосовуватися лише з 30-40-х рр. XX ст. Державні антимонопольні органи здійснюють моніторинг процесів економічної концентрації і централізації. Злиття та поглинання великих компаній здійснюється тільки з їхнього дозволу: самі компанії повинні довести, що їхні дії не зашкодять ринку. Для контролю за процесами економічної концентрації розраховуються спеціальні індекси монополізації галузі.

Одним із індикаторів рівня економічної концентрації слугує індекс Герфіндаля-Гіршмана:

де х/ - частка ринку /'-тої фірми (у відсотках); п — кількість фірм-конкурентів.