Розділ 10. Ринок праці та заробітна плата

Практика господарського життя постійно переконує у тому, що за будь-якої форми оплати праці система нарахування і виплати заробітної плати має бути цілком зрозумілою працівникам, аби вони могли розрахувати, що необхідно зробити для досягнення певного результату та яку винагороду вони за це отримають. У разі відсутності цього через надмірну складність системи оплати праці, нечіткість критеріїв оцінки роботи, суб'єктивність керівника тощо годі сподіватися на те, що працівник докладатиме максимум зусиль для виконання покладених на нього завдань.

10.4. Номінальна і реальна заробітна плата. Диференціація рівнів заробітної плати між країнами

Для характеристики рівня оплати праці застосовують поняття номінальної та реальної заробітної плати.

Номінальна заробітна плата — це нарахована сума грошей, яку отримує найманий працівник як винагороду за свою працю, або грошовий вираз вартості праці.

Одиницею виміру номінальної заробітної плати є її погодинна ставка, розмір якої визначається співвідношенням попиту й пропозиції на сегментованому ринку праці. На рівень погодинної ставки оплати праці впливають різноманітні чинники: попит і пропозиція в певному сегменті ринку, капіталоозброєність і ефективність праці, продуктивність і якість праці, стан технології і складність праці, фах і кваліфікація працівників, клімат, національні традиції та ін. Історично номінальна заробітна плата має тенденцію до зростання.

Одначе, номінальна заробітна плата не дає точного уявлення про дохід на фактор праці, адже в різний час (наприклад, протягом року) за одну й ту ж грошову суму можна придбати різну кількість життєвих благ. Підвищення цін на товари й послуги, або, інакше кажучи, зростання вартості життя, призводить до зменшення купівельної спроможності номінального заробітку (грошей). Ось чому доводиться розрізняти номінальну та реальну заробітну плату.

Реальна заробітна плата — це кількість товарів і послуг, яку можна придбати на номінальну заробітну плату за існуючого рівня цін і податків, або натуральний вираз ціни праці.

Реальна заробітна плата, таким чином, визначається трьома факторами: 1) величиною номінальної заробітної плати, 2) розміром податків та 3) рівнем цін на товари й послуги. Ціновий фактор, або рівень інфляції, в обчисленнях величини реальної заробітної плати враховується у вигляді індексу цін споживчих товарів і послуг.

Наприклад, якщо номінальна заробітна плата за певний місяць склала 1000 грн., а ціни на споживчому ринку за цей же період виросли на 2%, то реальна заробітна плата становитиме близько 980 грн. (1000 грн. : 1,02).

Динаміка реальної заробітної плати визначається за співвідношенням відсоткової зміни номінальної заробітної плати та рівня інфляції, або, іншими словами, індексу номінальної заробітної плати та індексу вартості життя:

де І , Іи та Ісц — індекси відповідно реальної і номінальної заробітної плати та споживчих цін.

Наприклад, за умови, коли номінальна заробітна плата за певний рік зросла на 10%, а рівень споживчих цін водночас зріс на 12%, то реальна заробітна плата зменшиться до 0,98 (1,10 : 1,12), або на 2%.

За сучасних умов в основу визначення рівня заробітної плати покладено таку соціальну норму (гарантію) як мінімальна заробітна плата.

Мінімальна заробітна плата (тарифна ставка) — це офіційно встановлений державою мінімум оплати праці працівника найнижчої кваліфікації, достатній для задоволення потреб на рівні простого відтворення його робочої сили.

Цієї державної соціальної гарантії зобов'язані дотримуватися підприємства усіх форм власності й господарювання. Вона покликана забезпечувати прожитковий мінімум працюючої людини, а тому визначається на основі вартісної величини "споживчого кошика" в розрахунку на працездатну особу. Зауважимо однак, що вартісна величина прожиткового мінімуму має слугувати лише нижньою межею для мінімальної оплати праці, тобто остання повинна істотно перевищувати величину прожиткового мінімуму задля того, аби у працездатних осіб не виникало спокуси ухилятися від участі у суспільному виробництві і вишукувати нечесні способи для отримання права на соціальну допомогу від держави. Простіше кажучи, заробляння хоча б мінімальної платні має сприйматися громадянами як справа вигідна і престижна, на противагу отриманню допомоги по безробіттю та інших соціальних "милиць". Тому в економічно розвинених країнах розмір мінімальної заробітної плати законодавчо регулюється з урахуванням не лише величини прожиткового мінімуму, а й досягнутого рівня економічного розвитку, рівня продуктивності суспільної праці та середнього по країні рівня оплати найманої праці .

Мінімальна заробітна плата як соціальна гарантія виступає тим важелем, яким держава регулює національний ринок праці та рівень оплати праці. Офіційно визначений мінімум оплати праці закладається суб'єктами господарювання в основу їхньої тарифної системи, за якою здійснюється оплата праці кожного найнятого працівника. Тож, підняттям цієї норми держава щоразу спонукає господарників підвищувати ставки (оклади) кваліфікованим працівникам задля того, аби уникнути зрівнялівки і не допустити послаблення стимулюючої функції заробітної плати. Уперше в світі таку соціальну норму було запроваджено в 1894 р. у Новій Зеландії, а в 1930-х рр. її ввели країни Північної Америки та Західної Європи.

В Україні мінімальна заробітна плата лише останнім часом підтяглася до офіційно задекларованої величини вартості "споживчого кошика". Штучна заниженість цієї соціальної норми є одним із головних чинників надто низького рівня заробітної плати в країні, що породжує цілу низку негативних наслідків для суспільства: економічних, соціальних, морально-психологічних. Зокрема, відбувається знецінення кваліфікованої робочої сили, через яке найбільш кваліфіковані працівники вимушені шукати роботу за кордоном ("втеча мізків"). За офіційними даними, на середину 2011 р. за кордоном гарували 3,5 млн. українців, а за експертними оцінками, — удвічі більше. З цієї ж причини, працюючи тривалий час не за набутою спеціальністю, працівники втрачають кваліфікацію (декваліфікація праці). Правда і в тому, що наявність такої дешевої та ще й кваліфікованої робочої сили може приваблювати в країну іноземних інвесторів, але при цьому вона ж не заохочує їх до запровадження новітніх технологій, жорсткого режиму економії ресурсів тощо. А, якщо врахувати ту реальність, що в Україні інвестиційний клімат насправді не сприяє притоку іноземного капіталу, то тоді штучна дешевизна національної робочої сили за участі держави стає засобом накопичення внутрішнього приватного капіталу, передовсім збагачення кланово-олігархічних груп. І, зрештою, оскільки заробітна плата є основним видом доходів населення, то низький її рівень має своїм прямим наслідком обмеження заощаджень і споживчого попиту, а отже і послаблення стимулів для виробництва вітчизняних товарів і послуг.

Повчальним в організації оплати праці є досвід засновника автомобілебудування у США Генрі Форда. У 1914 р. він встановив на своєму підприємстві ("Форд моторз") мінімальну платню для робітників на рівні 5 дол. за годину. На ті часи вона удвічі перевищувала середню в країні зарплату. Своє стратегічне рішення підприємець мотивував тим, що, отримуючи більшу винагороду, самі робітники зможуть купувати автомобілі, і таким чином зросте попит, а за ним відповідно зростуть обсяги виробництва та доходи. І мудрий Форд не прогадав: обсяги продажу його автівок різко зросли, а в країні з його ініціативи зародився так званий середній клас, для якого автомобіль став уже не розкішшю, а засобом пересування.

Особливу роль у визначенні й дотриманні рівнів оплати праці відіграють професійні спілки. У країнах з усталеною моделлю соціальної ринкової економіки за їх участю укладаються генеральні (загальнонаціональні), галузеві та регіональні тарифні угоди, колективні та індивідуальні трудові договори. Ці формальні акти визначають умови праці та її оплати (порядок оцінювання праці, форми та системи заробітної плати, тарифи, надбавки та ін.).

Оплата праці диференціюється, відображаючи тим самим специфіку кожного виду ринку та умов його функціонування. Узагальнено можна вести мову про ринок і оплату кваліфікованої та некваліфікованої праці, складної і простої праці, чоловічої та жіночої (дитячої) праці, праці у Києві та праці в іншому населеному пункті, праці народного депутата та шкільного учителя тощо.