РОЗДІЛ 2. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК ГАЛУЗЬ НАУКОВОГО ЗНАННЯ

2.1. ПРЕДМЕТ І СТРУКТУРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА. РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ТА БОГОСЛОВ’Я (ТЕОЛОГІЯ)

Узагалі існують два основних підходи до вивчення релігії: теологічний (богословський) і світський (науково-філософський).

Теологічний (богословський) підхід

Науково-філософський підхід

Науково-філософський підхід вивчає релігію "ззовні" — як складову частину людської культури в її зв’язках і взаємодії з іншими компонентами культури. Цей підхід репрезентований світським, академічним релігієзнавством. Релігієзнавство — комплексна сфера людських знань про релігію. Предмет релігієзнавства — шляхи утворення релігії, особливості релігійних уявлень про світ і людину, специфічні риси релігійної етики й моралі, функції релігії в суспільстві, історичні форми релігії, коротше кажучи, релігія у всій єдності її структури, функціональності, закономірності. Для вирішення своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загальнонаукових і спеціально-наукових методів дослідження. Серед цих методів універсальними є два:

• метод історизму (розуміння досліджуваного явища, по-перше, у тих умовах, в яких воно існує, по-друге, врахування не тільки наявного стану досліджуваного явища, а й процесу його виникнення, попереднього розвитку і подальших тенденцій функціонування в цілому);

• метод об’єктивізму (відтворення явища у його внутрішній визначальній сутності, незалежно від уявлень про нього людей та від теоретико-методологічних орієнтирів самого дослідника).

І релігія, і наука (і філософія) заявляють, що вони досліджують реальність, обидві вони впевнені, що саме їхні судження є істинним її відображенням. І релігія, і наука мають специфічні співтовариства дослідників, особливі дослідні та навчальні заклади. Однак предмет і загальна методологія дослідження у філософії га науки з одного боку, теології та богослов’я — з другого є досить специфічними. Сферою дослідницької уваги філософії та науки є природний світ і людство, сферою дослідницької уваги теології та богослов’я є переважним чином божественне надприродне одкровення, у якому вони сподіваються відшукати основоположні істини, необхідні для спасіння людської душі. Свій предмет філософія та наука вивчають дотримуючись правил емпіричної (досвідної) чи логічної перевірки на істинність, тоді як теологія та богослов’я змушені, по-перше, визнавати багато положень просто на віру, або на підставі авторитету священних текстів чи отців Церкви, по-друге, постійно апелювати до Бога чи якогось з його атрибутів як визначальної надприродної причини всього, що ніякій перевірці теж не підлягає.

Далі, наукове релігієзнавство намагається виключити особисту реакцію вченого на досліджуваний ним об’єкт. У теології (богослов’ї) ж навпаки — він не тільки не відсторонений від об’єкта, що ним вивчається, він прилучений до нього своєю вірою. Вважається, що наукове знання про релігію саме по собі не є ані релігійним, ані антирелігійним, а нейтральним, відстороненим. Воно однаковою мірою ставиться до різних релігій, намагаючись зрозуміти їхню загальну природу. На відміну від цього, теологія (богослов’я) є завжди конфесійною, концентруючи свою увагу на одній конкретній вірі, всі інші вивчаючи з позиції саме цієї віри (див. текст 2.1).

Насправді теологічний (богословський) і науково-філософський підхід більш близькі один до одного, ніж це може здатися на перший погляд: філософія й наука засновані на вірі в розум, який панує в навколишньому природному і соціальному світі, а теологія та богослов’я націлені на пізнання Бога за допомогою розуму. Крім того, науково-філософський і теологічний (богословський) підходи до релігії пов’язані між собою також історично: теологія (богослов’я) є історично першими формами релігієзнавства. До того ж, заразна Заході (та певною мірою вже й у нас) спостерігається дедалі помітніший перехід наукового релігієзнавства на теоретичні та методологічні позиції теології або богослов’я. З другого боку, у сучасній теології (богослов’ї) все більш помітними стають такі наріжні принципи наукового і загальнокультурного мислення як плюралізм, діалогічність, толерантність.

Узагалі як галузь гуманітарного знання (а також предмет викладання), релігієзнавство виникає разом з іншими гуманітарними дисциплінами у другій половині XIX століття на стику філософії, психології, соціології, антропології, етнографії, археології, мовознавства й має своїм завданням неупереджене дослідження релігій світу. Сталося це, коли поширені історико-порівняльні дослідження релігії набули систематичної форми. Багато зусиль щодо становлення релігієзнавства як науки доклали П. Шантепі де ля Cocee (1848—1920) й П. Тілле (1830— 1920). У цей же час релігієзнавство стало й навчальною дисципліною, релігієзнавчі студії почали проводитися на відповідних університетських кафедрах. Перші подібні кафедри були відкриті наприкінці 70-х рр. XIX ст. у Голландії і Франції, незабаром — в інших європейських країнах і США. Перший конгрес релігіє-знавців відбувся у Стокгольмі у 1897 р., а перший конгрес істориків релігії—у 1900 р. у Парижі. У1950 р. на сьомому конгресі була заснована Міжнародна асоціація істориків релігії, яка й зараз залишається найавторитетнішою організацією релігієзнавців світу.

Релігієзнавство як наука пройшло за свою півторастолітню історію кілька етапів розвитку:

Перший період починається з 60-х pp. XIX ст. і завершується закінченням Першої світової війни. Характерним для цього періоду було прагнення релігієзнавців розмежуватися з теологією і використовувати суто наукові методи дослідження релігії.

Другий період відноситься до міжвоєнного періоду (1918— 1939). Його можна назвати періодом посилення теологічного впливу. Досить сказати, що в світському, академічному релігієзнавстві запанувала теорія "прамонотеїзму", а відстороненість і об’єктивність були витіснені принципом "відчування". Все це призвело до кризи науки про релігію.

Третій період розпочався після Другої світової війни. Для цього періоду є характерним усвідомлення гострої кризи в релігієзнавстві, критика попереднього етапу та його методологічних основ, а також пошуки нових релігієзнавчих теорій і методів. Часто це виявлялося в прагненні повернутися до тих принципів, які використовувалися на першому етапі, переосмисливши їх, звичайно, відповідно до сучасної філософії науки. Іншою особливістю цього етапу є посилення організаційного начала, міжнародних контактів і міждисциплінарних взаємодій. На цьому етапі також помітно зріс інтерес до дослідження сучасних форм релігії, у першу чергу нетрадиційних, особливостей проявів релігійності на зламі XX—XXI ст. Ще однією рисою сучасного релігієзнавства є підвищена увага до уточнення релігієзнавчої тер-мікології і численних визначень релігії. Велику роль у цьому процесі відіграє створення теологічних і релігієзнавчих енциклопедій, словників, довідників. Фундаментальним завершенням роботи щодо систематизації знань у царині релігії в зарубіжній науці стала 16-том-на Енциклопедія релігій (Encyclopedia of Religion), видана в Нью-Йорку (1987). На сучасному етапі свого розвитку релігієзнавство висуває також проблему подолання євро- і христоцентризму в термінології, підходах і оцінках, що не "спрацьовують" щодо переважної більшості інших релігій.

Українське релігієзнавство не має історично розвиненої професійної традиції. Від часів Київської Русі воно розвивалося у богословській формі. Колискою української богословської думки можна вважати Києво-Могилянську академію, засновану, як відомо, у першій половині XVIІ ст.

Надалі, поряд із суто богословською традицією, розпочинається формування академічного релігієзнавства в Україні. Воно включає такі основні етапи:

• становлення академічного релігієзнавства (друга половина XIX ст.);

• розвиток релігієзнавчих знань (початок XX ст.—30-ті рр. XX ст.);