Розділ «9.6. ІСТОРІЯ ПРОТЕСТАНТИЗМУ В УКРАЇНІ»

Історія протестантизму в Україні умовно можна поділити на кілька "хвиль", що припадали нарізні періоди української історії.

"Першахвиля". Протестантизм почав проникати в Україну вже через кілька десятиліть після свого виникнення в країнах Західної Європ и через територію Польського королівства (як частини союзної держави Польщі та Литви — Речі Посполитої). У самій Польщі прибічниками Реформації Церкви виступали — щоправда з суто економічних і політичних міркувань — представники шляхти (близько 20% вже у 60-ті рр. XVI ст.). На відміну від Західної Європи, протестантизм в Україні був позбавлений підтримки широких народних мас.

Вони здебільшого вороже ставилися до нововірства як чужого народній традиції, як "віри панів", що часто-густо запроваджувалась насильницьким шляхом.

Існувало два основних шляхи занесення нових релігійних ідей до України:

• навчання шляхетського і навіть міщанського юнацтва за кордоном (наприклад, найвідоміший український гуманіст Оріховський-Роксолан, навчаючись в університеті німецького міста Віттен-берг, мешкав у будинку основоположника Реформації Мартіна Лютера):

• місіонерська пропаганда через проповідь, відповідну літературу, організацію протестантських громад за підтримки якого-не-будь шляхтича або впливового і заможного купця, ремісника, мішанина.

Першими організаційно оформленими протестантськими течіями в Україні стали лютеранство І, особливо, кальвінізм. Вони з’явились у ЗО—40-х рр. XVI ст. Відомо, наприклад, що у 1539 р. у Вільні (сучасни й Вільнюс) відкривається школа на 50 учнів при тамтешній лютеранській громаді. Період найбільших успіхів протестантизму цієї "першої хвилі" припав на 60—80-ті рр. XVI ст., коли на всіх українських землях діяло тільки до 500 кальвіністських (реформатських) громад.

У цей час протестантизм об’єктивно сприяв національно-культурному піднесенню України через розвиток освіти, науки, книгодрукування, утвердження самодостатності рідної мови, пропаганді віротерпимості та свободи совісті.

Друга половина XVIІ — початок XVIII ст. — період найбільших втрат протестантизму в Україні. Це було спричинено передусім Руїною, постійними військовими діями на українській землі, занепадом економічного і культурного життя. Із західноукраїнських земель на протестантизм вівся наступ з боку Римо- Католицької Церкви, яка спромоглася поновити панівні позиції у Речі Посполитій. Зі східноукраїнських земель протестантизм відтіснявся Руською Православною Церквою, яка наприкінці 1680 рр. підпорядкувала собі Православну Церкву в Україні. Не дивно, що у першій половині XVIII ст. переважно на західноукраїнських землях залишалося фактично близько 20 лютеранських і реформатських зборів.

Нова, "друга хвиля" протестантизму, в Україні розпочалася з другої половини XVIII ст. Центр діяльності переходить з правого берега Дніпра на лівий. Протестантизм втрачає свій переважно "західноукраїнський" характер І стає фактором релігійної історії всієї України. У цей час лави українських протестантів поповнили десятки тисяч родин іноземних переселенців, яких уряд запросив для господарського освоєння південноукраїнських земель, відвойованих у Кримського ханства і Туреччини. З другої половини XIX ст. в Україну, де формувався індустріальний район гірничодобувної і машинобудівної промисловості, почали запрошувати також іноземних інженерів, значна частина яких теж сповідувала різні напрями протестантизму. Поселенці та інженери не тільки істотносприяли розвитку народного господарства України, а й поширювали свою віру серед тисяч українських робітників, які працювали на їхніх чималих земельних наділах, або під їхнім керівництвом на заводах і шахтах.

Протестантські організації діяли на засадах самоврядування і контролювалися цивільною владою Російської імперії. Ставлення російського уряду до протестантів будувалося на принципі цілковитої віротерпимості. Постійно існувала лише заборона на вільну проповідь свого вчення серед "осіб іншого сповідання" (вважай—православних), і деякі обмеження стосувал ися змішаних шлюбів. До 1917 р. протестанти становили 3% населення Російської імперії (п’яте місце серед інших конфесій). Сприятливе політичне середовище призвело до створення у протестантів розгалуженої релігійної організації церковного типу. Найбільшим розмахом відзначалася діяльність остаточно конституйованої 1832 р. Євангелічно-Лютеранської Церкви, до складу якої входили й українські лютерани.

"Третя хвиля" протестантизму на території України наприкінці XIX — першій третині XX ст. пов’язана з поширенням нових протестантських течій — баптизму, адвентизму, згодом — п’ятидесятницт-ва, атакож поновленням діяльності лютеранських і кальвіністських об’єднань на західноукраїнських землях. Від початку свого існування ці течії зазнавали переслідувань. Руська Православна Церква вбачала в їхніх поглядах близькість до однієї із заборонених єресей. А царський уряд на цій підставі взагалі спочатку оголосив баптизм "однією з най небезпеч ніших у церковному і державному відношенні сект". Легального статусу вони набули після знаменитого маніфесту Миколи II "Про дарування населенню непорушних основ громадянської свободи на засадах реальної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зборів і союзів" від 17 жовтня 1905 р.

Не було в нових протестантських течіях порозуміння між собою. Не існувало злагоди між ними й традиційними протестантськими визнаннями (лютеранством і кальвінізмом). Основною причиною було те, що лави кожного з цих напрямів поповнювались з одного й того самого середовища.

Офіційною датою започаткування баптизму в Україні вважається 1867 р. Цього року під впливом баптистських місіонерів із Німеччини, що вели свою діяльність серед іноземних поселенців на Півдні України, водне хрещення за баптистських обрядом прийняли Три-фон Хлистун та Іван Царенко із с. Карлівка Єлизаветградського повіту. У 70—80-х pp. XIX ст. підготовлений попередніми протестантськими впливами баптизм поширювався у багатьох населених пунктах Лівобережної та Південної України. На початку 80-х pp. XIX ст. перша група україн ні в-бапті істів виникла у Західній Україні. В усій Україні у цей період налічувалось 20 тис. баптистів. З 90-х pp. XIX ст. розпочався процес формування його ідейно-догматичної системи, вироблення норм внутрішньо- тапозарелігійного життя.

Першою зареєстрованою баптистською громадою у 1907 р. стала київська. Чисельні баптистські громади (від 100,200і більше членів) утворилися в інших великих містах України. З 1905 по 1911р. чисельність баптистів зросла тут до 50 тис. віруючих. Україна неодноразово ставала місцем проведення з’їздів Союзу руських баптистів. Західноукраїнських баптистів об’єднували Союз зборів німецьких баптистів й Союз зборів слов янських баптистів з центром у Варшаві. У 1905—1917 pp. у Петербурзі діяли Біблійні курси для професійної підготовки служителів культу в баптистських громадах.

Перше післяреволюційне десятиріччя самі духовні керівники баптизму називають "золотим десятиріччям". Зайнята боротьбою із Руською Православною Церквою, Радянська влада не занадто переймалась справами інших конфесій. Тому в цей час спостерігалося швидке зростання і поширення по Країні Рад баптистських громад, створення ними колективних господарств, комун і кооперативів, організації Баптистської спілки молоді (Бапсомол у). У Мелітопольському районі Бапсомол об’єднував, до речі, 90 % молоді.

У травні 1921 р. відбувся II Всеукраїнський з’їзд баптистів. На ньому було засновано Всеукраїнський союз баптистів. Наступного року він увійшов до складу відповідного всесоюзного об’єднання. До Всеукраїнського союзу на федеративних засадах входили інші регіональні союзи. Всеукраїнський союз очолювало правління, що складалося з 12 пресвітерів і мало низку відділів. Старший пресвітер керував діяльністю громад на території певної області. Хоча кожна громада мала свою церковну раду, вона була зобов’язана виконувати рішення старшого пресвітера, а через нього — центрального проводу.

Найвищим законодавчим органом братства вважався з’їзд, який обирав правління і затверджував план його роботи у міжз’їздівський період. В Україні видала вся журнал "Баптист України", постійно виходили друком поетичні збірки, календарі, релігійно-етичні брошури. Баптисти створили й власну освітню мережу підготовки "професійних кадрі в". Вона скл адал ась із короткострокових курсів на місцях й стаціонарних Біблійних курсів у Москві. Вони діяли з 1927 до 1929 рр., і серед 50 їхніх слухачів 12 студентів були з України.

За баптистською статистикою 1930 р., на західноукраїнських землях діяло 23 громади Союзу зборів слов’янських баптистів, що налічували приблизно 4 тис. віруючих. Союз володів 19 молитовними будинками, орендував 42 зали для зібрань, мав 37 дитячих і юнацьких гуртків, 65 недільних шкіл, видавав низку газет і журналів. У серпні 1928 р. тут було створено перший національний осередок баптизму — Союз українських євангельськиххристиян-баптистів. Союз об’єднував понад 60 баптистських громад, видавав самостійні періодичні видання, друкував серію біблійно-тлумачних і поетичних збірок рідною мовою. Головним осередком Союзу була Колонія Баптистів (селище під Белзом), де баптисти мріяли створити своє рідну оазу ре -лігійної свободи та успішного фермерського господарювання.