Розділ «9.5. УКРАЇНСЬКА ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА»

Українська Греко-Католицька Церква веде відлік своєї історії з 1596 р., Брестського церковного собору, який проголосив прозлуку Православної Церкви в Україні з Римо-Католицькою Церквою. На бік об’єднаної Церкви пристали відразу 6 із 8 єпархій (Київська, Во-лодимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська і Полоцька) з митрополитом Київським як головою, майже 15 монастирів, а між ними такий відомий центр чернечого життя як Видубицький монастир.

Сам Собор у Бресті було проведено як насильницьку акцію, що змусила більшість православних українських єпископів перейти в унію. Український народ, до того єдиний за вірою, було поділено на православних та уніатів. Але в історичній ретроспективі наслідки цього Собору були не тільки негативними. Унія з Римом дала можливість за умов латинізації й полонізації зберегти східний (православний) обряд. Це було надзвичайно важливо, адже обряд – це не тільки форма віросповідання, але природна єдність віровчення й культури народу, вияв і фактор його духовності (див. текст 9.7).

Українська Греко-Католицька Церква стала народною Церквою і викликала пробудження національної свідомості українців, стала засобом захисту мови і самобутності нації. Проте відбулося це не одразу, потрібні були роки й роки, щоб ця Церква утвердилася у вирі тих подій, що відбувалися з часу її появи. У зв’язку з цим, хочеться відзначити, що панівні кола Речі Посполитої, які спочатку сприяли поширенню унії, самі не вірили в її самодостатність. Вони намагалися використати унію як своєрідний перехідний стан, чистилище для православних, аби полегшити їхнє навернення в католицизм.

Процес розбудови Уніатської Церкви тривав до кінця XVIІ – початку XVIІІ ст. Часто він був сповнений відвертої боротьби між уніатами та православними. Так, скажімо, відбувалось у Луцькій єпархії. Кількома роками після смерті її насельника Кирила Тепленького, одного з ініціаторів унії, єпархія повернулась до православ’я, яке після поновлення у 1620 р. православної ієрархії швидко зміцнювало свої позиції за активної підтримки українського козацтва. Хоча на цю єпархію призначалися також уніатські єпископи, реальної влади вони тривалий час не мали, оскільки унії тут трималися лише близько 100 парафій та 7 монастирів. Тим часом 1646 р. про приєднання до унії оголосила Мукачівська єпархія на Закарпатті. Велика Пе-ремиська єпархія, яка супротивилась об’єднанню Православної та Католицької Церков з часів Брестського собору, перейшла в унію 1692 р. разом із своїми 1500 церквами і понад 1 млн вірних. Нарешті у 1700 р. також офіційно обернулась на уніатську й Львівська єпархія, яка теж протягом усього століття зберігала вірність православ’ю. Таким чином, Уніатська Церква об’єднала всі єпархії на Правобережжі, західноукраїнських землях і Закарпатті, які в той час внаслідок численних війн між Україною, Росією, Польщею закріпилися за Річчю Посполитою.

1720 р. у Замості (Холмщина) відбувся перший Помісний Собор цієї Церкви. Собор визначив організаційну структуру Церкви, зміцнив у ній внутрішню дисципліну, упорядкував її обрядовість. Щодо останнього, Собор зробив значні поступки західній християнській традиції, зокрема визнавши догмат про філ іокве, увівши до богослужбової практики формулу походження Святого Духа як від Бога-Отця, так і від Бога-Сина. У часи свого розквіту (1771 р.) Уніатська Церква (разом із білорусько-литовськими парафіями, об’єднаними в Литовську єпархію) налічувала 12 млн вірних, 13000 парафій, 250 монастирів.

Після розділів Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією 1775— 1796 pp. майже всі уніатські єпархії опинилися на землях, підвладних Російській імперії. Царський уряд доклав надзвичайних зусиль, щоб приєднати ці єпархії до Руської Православної Церкви, як це було сто років тому щодо Православної Церкви в Україні. Переломним виявився 1795 р. Під проводом спеціально створеної Синодом РП Ц комісії православні місіонери їздили від села до села і переконанням чи погрозами змушували уніатських священиків переходити у православ’я і навертати своїх парафіян. Цього ж року було видано указ, що всі церкви, будь-коли засновані православними кти-торам и, мають повернутися до РП Ц. У такий спосіб загалом за двадцять років (70—90-і pp. XVIII ст.) покинуло унію 9300 парафій з 8 млн вірних. Під владою уніатських митрополитів лишились три єпархії: Полоцька, Луцька, Берестейська. У першій третині XIX ст. в Луцькій і Берестейській єпархії налічувалося приблизно 1340 єпархій з 2 тис. священнослужителів, 1,5 млн вірних, 40 монастирів. Але їх було приєднано до РП Ц у 1839 р. П родовжувала існувати тільки ок-рема Холмська єпархія, розташована на землях Царства Польського - автономної одиниці у складі Російської імперії. Вона підпала під владу РПЦ 1875 р. з усіма своїми 330 парафіями з 250 тис. вірних. Однак значна частина мирян і кліру в цій єпархії віддала перевагу переходу до католицизму й організації на її основі адміністративних одиниць Римо-Католицької Церкви.

Становище Уніатської Церкви на землях, підпорядкованих Австрійській імперії, виявилось значно кращим. З часом сюди переходить центр її діяльності. Австрійський уряд проводив стосовно до Католицької та Уніатської Церков політику рівнорядності. Щоб відрізнити одну від одної, все частіше почали вживати назву "Грско-Католицька". У1807 р. папською буллою було встановлено Галицьку митрополію з правами Київської уніатської митрополії. Протягом усього XIX ст. Галицька митрополія квітнула. У рамках національно-визвольного руху як на західних, так і на східноукраїнських земляху ній дедалі помітнішою ставала тенденція повернення до старих обрядових форм. Найбільше зростання і цілковита українізація ГКЦ припадає на митрополитування Андрея Шептицького (1901— 1944). Напередодні Другої світової війни (1939-1945) Галицька митрополія складалась із 3-х єпархій: Львівської архієпископії, єпис-копств Перемиського й Станіславського. Ідейно і фактично до неї була близька створена 1934 р. Апостольська АдміністратураЛемків-щини. У свою чергу, єпархії поділялись на деканати, останні — на парафії (парохії). Усього у Галицькій митрополії налічувалося 2370 парафій, 62 самостійні сотрудництва, 60 монастирів з приблизно 1000 ченців і черниць, 2200 священиків, 3,8 млн віруючих. На Закарпатті діяли Мукачівська і Пряшівська єпархії, окрема Керижевацькаєпархія була створена ще наприкінці XVI11 ст. на території Югославії для задоволення релігійних потреб40тис. українців-уніатів, які переселилися туди із Західної України.

Після повернення Радя нської влади на західноукраїнські землі, визволені від фашистської окупації, вона відразу взялася за винищення Уніатської Церкви. Комуністичний режим справедливо побоювався її як символу національної незалежності України, вбачаву ній головного супротивника в духовному впливі на місцеве населення. У березні 1946 р. у Львові 216 священиків, деканів, інших представників кліру, 19 мирян, силоміць зігнаних на Собор після арешту всієї верхівки уніатського духовенства, оголосили про розрив Брестської церковної унії й "повернення" до Православної Церкви Московського патріархату. Така сама доля спіткала наступного року Мукачівську єпархію. Пряшівську єпархію, що була розташована на території Чехословаччини, було ліквідовано трохи пізніше. Загалом вдалося навернути у православ’я приблизно 4тис. (близько 80%) гре-ко-католицьких парафій. Багато інших віддали перевагу покатоличенню.

Греко-Католицька Церква в Україні змушена була піти у підпілля, стати "катакомбною". Владі так і не вдалося припинити її діяльність, що з роками набувала ще більших обертів: хіротонізува-лися єпископи, висвячувалися священики, організовувалися "домашні церкви" і відновлювалися чернечі осередки. Ті, хто не зрікся своєї віри, таємно збирались для спільних молитов, висилали посилки священикам, які перебували у в’язницях і таборах, а коли вони повертались—надавали притулок у своїх оселях. Найбільш підготовлені члени активу греко-католицьких громад самі хрестили дітей, відправляли похоронні обряди, освячували нові помешкання, більше того — намагались організувати таємне навчання релігії дітей і молоді. Разом із тим, багато із послідовників УГКЦ прибрали вигляду "криптоуніатів", тобто прихованих прибічників греко-католициз-му. Вони відвідували православні храми, але зберігали специфічну уніатську ментальність і наполягали на традиційних для себе богослужбових і обрядових формах. Це явище спричинило дещо несподівані наслідки. Мало того, що уніатська Галичина навіть після руйнівних хрущовськихатеїстичних кампаній залишалася краєм з найвищою концентрацією православних громад на теренах колишнього СРСР. Вихідці із Західної України з їхньою непідробною релігійністю й історично високою богословською освіченістю почали дедалі інтенсивніше посідати єпархії РПЦ у Центральній, Східній і Південній Україні та за її межами. До середини 1970-х рр. серед 16 архієреїв в Україні 13 були етнічними українцями. З них дев’ятеро походили із Західної України, з поміж яких 3 — колішні греко-като-лицькі священики. На початку 1980-х рр. з 4-х західноукраїнських областей подавалось до 70% заяв на вступ до всіх духовних семінарій Радянського Союзу. Серед "абітурієнтів" було багато колишніх комсомольців, комуністів, спеціалістів народного господарства, які отримали вищу освіту в світських вузах.

Поряд з тим були зафіксовані й радикальні форми протесту. Так, зсередини 1960-х до початку 1980-х рр. певного розголосу на Західній Україні набув рух покутників. Покутники розробили оригінальне віровчення, згідно до якого центр боротьби між Богом і дияволом перемістився на Україну. В умовах, коли буцім-то Римо-Католицька Церква та уній на традиція примирились з Радянською владою, саме вони мусять потурбуватися про спасіння. Головним засобом спасіння в них виступало покутування гріхів через тривалу (9 днів, 9 ночей) молитву. Покутники зайняли непримиренну позицію щодо існуючого в СРСР суспільно-політичного ладу, наприклад, відмовлялись отримувати паспорти, оскільки уважали їхню символіку - серп і молот — сатанинською. Тому вони зазнавали жорстких утисків.

Протягом 1950—1980-х рр. уніатська традиція підтримувалась у країнах з українською емігрантської діаспорою. У 1960-і рр. на діаспорі склалася досить розгалужена і зорганізована Церква. Вона отримала назву Української Католицької Церкви (УКЦ). До 1984 р. її очолював наступник Андрія Шептицькогона Галицький митрополичій кафедрі Йосип Сліпий. Крім Верховного архієпископа і митрополита Йосипа, до складу цієї Церкви входили ще дві митрополії (у С Ш А і Канаді), 18 єпископій. Вона налічувала близько 1 млн вірних, 900 священиків, кількасот ченців. Найбільше послідовників унії жило у Франції, Югославії, Великобританії, Бразилії, Аргентині, Австралії. На сьогодні чисельність Греко-католиків у світі перевищує 7 млн людей.