Розділ «Обрядово-культовий бік та організаційна структура релігії»

На відміну від основних положень віровчення іудаїзму, обрядово-культовий бік та організаційна структура цієї релігії, протягом більш як 3-х тисячоріч її існування, зазнали значних змін.

У біблійний період виключне право на здійснення богослужбової діяльності належало особливим жерцям. До них зараховували нащадків Аарона, брата Мойсея, а прислужувати їм повинні бумі левіти — євреї з роду Левія.

До періоду діаспори все релігійне життя зосереджувалося в Єрусалимському храмі, а основним обрядом було жертвопринесення. Жертвопринесенням були присвячені приблизно 150 старо-заповітних заповідей. Як правило, у жертву приносилася частина першого врожаю зернових, винограду й маслин (з них робили оливу для храмових світильників, використовували для змішування з м’ясними і хлібними приношеннями), ароматичні речовини, а головне—тварини. Можливо, принесення вжертву тварин було введено для того, щоб відучити людей від жахливого звичаю людських жертвопринесень. Криваві жертвопринесення здійснювалися у внутрішньому дворі на великому вівтарі перед храмом двічі на день: на сході й заході сонця. Як правило, жертвопринесення залежало від майнового стану жертводавця: бідні люди задовольнялися парою птахів, більш заможні приносили великих кошерних тварин (корову, вівцю, козу) без зовнішніх дефектів (Богові пропонувалося тільки найкраще). Перед тим, як принести в жертву тварину, її мили у величезному мідному чані поруч з вівтарем. Акт жертвопринесення здійснювали лише храмові служителі, самі дарувальники лишалися простими свідками цього обряду.

Криваві жертвопринесення були кількох видів:

1. Жертва всеспалення — в жертву приносилася тварина цілком, за винятком шкіри, що діставалася священикові. Той, хто приносив жертву, клав руки на тварину, показуючи, що приносить її за свої власні гріхи. Жертовник кропився кров’ю — ще один знак того, що життя жертовної тварини віддається Богові (Лев. 1).

2. Мирна жертва. На жертовнику спалювався лише тук (жир) жертви, що євреї вважали кращою частиною тварини. М’ясо йшло на стіл родини, що жертвує, тому принесення сприймалося як трапеза з Богом (Лев. 3).

3. Жертва за гріх. Приносилася, коли людина робила гріх проти ближнього або Бога. Гріх "оскверняв" святилище храму, тому на знак очищення священик кропив кров’ю жертви перед завісою святилища. Частина жертви передавалася священикові. Коли жертводавець бачив, що священик їсть м ’ясо без усякої шкоди для себе, він переконувався, що Бог прийняв його покаяння (Лев. 4; 5).

А на свято Йом-Кипур у жертву приносили двох козлів. За жеребом одного з них уби вали відповідно до загального ритуалу жертви за гріх, а другого відпускали в пустелю, щоб він відніс із собою гріх (Лев. 16:6—10). Від цього звичаю походить відомий вислів "козел відпущення".

Пізніше (у період діаспори) функції Храму перебрала на себе синагога, а функції храмових служителів — рабини (давньоєвр. учителі). Відтоді більшість єврейського населення, що компактно проживає на певній території, об’єднується в синагогальну громадську організацію. Синагога — це молитовний будинок, свого роду громадський та релігійний центр самостійноїєврейськоїіромади, де рабини й інші знавці Тори тлумачать людям священні тексти, моляться (але не приносять жертви) Я гве і владою свого авторитету допомагають розв’язати життєві проблеми людей. Перші синагоги з’явилися ще в часи вавилонського полону іудеїв для часткової заміни зруйнованого Храму, а після його відновлення виконували допоміжні функції, служачи не стільки будинком молитви, скільки будинком народних зборів та школою. Рабин—л юдина, яка очолює автономну єврейську релігійну громаду. Однак його основне призначення — не виконувати богослужбові функції, яку християнського священика, але розв’язувати всі питання в житті громади, виходячи з релігійних постанов, які він зобов’язаний знати напам’ять.