Розділ «2.6. ІСТОРІЯ РЕЛІГІЇ»

Історія релігії — поруч із філософією релігії — перша релігієзнавча дисципліна, яка зародилася в межах філософського знання й досягла свого розквіту у XIX—на початку XX ст. Тоді вважалося, що історія релігії — базовий релігієзнавчий підрозділ, який займається вивченням виникнення релігійних уявлень, основних етапів, закономірностей еволюції релігії та основних релігійних явищ в історії людства.

Виникнення історії релігії стало наслідком, з одного боку, повсюдного бурхливого розвитку історичної науки (недарма XIX ст. назвали "віком істориків"), з другого боку — спробою усунути очевидні недоліки філософського дослідження релігієзнавчої проблематики, яке зводилося до побудови занадто загальних і занадто абстрактних теоретичних схем без урахування всього наявного фактичного матеріалу. Натомість історія релігії поставила собі за мету збирання, науковий аналіз різноманітних фактів стосовно релігійних вірувань, звичаїв, традиції, культової практики в усіх без винятку народів в усі історичні епохи з наступним їх узагальненням, порівнянням, періодизацією. Таким чином історія релігії претендувала на відтворення цілісного уявлення про процес релігійного розвитку людства від глибокої давнини й до теперішнього часу.

Протягом XIX—на початку XX ст. в історії релігії існувало кілька найпомітніших напрямів, які з різних теоретичних і методологічних позицій підходили до розв’язання згаданих вище завдань. Хоча сучасне релігієзнавство не поділяє переважної більшості висунутих у той час істориками релігії теоретичних побудов, зібраний і оприлюднений ними фактичний матеріал продовжує залишатися фактичною базою для релігієзнавчих студій і в наш час.

Порівняльно-історичний підхід

Еволюційний підхід

Типологічний підхід

У типологічному підході, зазвичай, об’єднуються концепції різних філософів і релігієзнавців, які в своїх працях розглядали питання класифікації основних різновидів релігії. Звичайно, на цих типологізаціях значною мірою позначилася сфера наукових інтересів і уподобань їхніх авторів. Скажімо, М. Мюллер поділяв усі релігії за етно-географічним показником на релігії семітських, арійських і туранських народів. Сучасний західний філософ-неофрейдист і психолог Е. Фромм (1900—1992) виокремлював в історії релігії лише авторитарні та гуманістичні релігії. Марксистське релігієзнавство збагатило цю галузь гуманітарного знання класифікацією релігії за соціальною ознакою: релігії докласового (первісного) суспільства, релігії класового суспільства. Сучасні українські релігієзнавці ставлять питання про три історичних типи релігії: чуттєво-надчуттєвий (ранні первісні вірування, де природне й надприродне злите воєдино, наприклад, фетишизм — віра у надприродні властивості матеріальних предметів); демоністичний — віра в духів, що заселяють навколишній світ, теїстичний (віра в богів).

Найсуттєвіша доробка класичних класифікацій релігії відбувалася вже у XX ст. зусиллями представників феноменології релігії й протестантської теології. Вона концентрувалася навколо трьох релігійних типів: "природних релігій", пророчих релігій одкровення й містичних релігій спасіння, про які вже йшлося у попередньому розділі.

З певними застереженнями до історичної типології можна віднести й богословські класифікації: язичництво й релігії одкровення; язичницькі й монотеїстичні релігії, засновані на вірі в єдиного Бога.

Зразком порівняно нової версії еволюції релігії протягом світової історії може бути теорія, розроблена американським соціологом Р. Белла. Він виділив п’ять головних етапів, кожний з яких відрізняється від попереднього ступенем диференціації священного, надприродного і мирського, природного та ступенем розвинутості посередницьких структур між ними — релігійних організацій і прошарку професійних служителів культу. Перший етап — "примітивна релігія", де природне не відокремлено від сакрального, тому об’єктами поклоніння можуть бути каміння, рослини, тварини, гори, річки, зірки, Сонце, Місяць тощо. Другий етап — це "архаїчна релігія", яка відзначається більшою диференціацією та систематизацією релігійної свідомості й культу (це проявляється, зокрема, у появі осіб, наділених функціями служителів культу). На третьому етапі, представленому "історичними релігіями" (іудаїзм, християнство, іслам), сфера природного і надприродного остаточно розрізняються. Відповідно формуються особливі посередницькі інституції між ними — священицька верства й ієрархізована релігійна організація. Наступний, четвертий етап — "ранньо-сучасна релігія", прикладом якої є один з трьох напрямів християнства — протестантизм, характеризується подальшою диференціацією релігійних організацій. їхня множинність стає своєрідною передвісницею сучасного, тобто п’ятого етапу. Цей етап, на думку Р. Белла, відзначається релігійним плюралізмом. Релігійність, конкретні прояви релігії у свідомості і діяльності віруючих людей, дедалі більше індивідуалізує вибір релігійних символів і стає швидше добровільним актом.

У XX ст. склалися нові напрями, зовні пов’язані з фактологічною базою і методологічними принципами історії релігії. Проте запропоновані ними теоретичні побудови насправді заперечували історичний підхід до вивчення релігії. Це передусім дифузіонізм (Ф. Боас, Ф. Гребнер, Л. Фробеніус). Його прибічники обстоювали ідею, що культура (і релігія як її складовий елемент) не еволюціонує, а поширюється у вигляді концентричних кіл із кількох культурних центрів. Структуралізм, пов’язаний з ім’ям французького етнографа, філолога і історика К. Леві-Сгроса, головне своє завдання визначив утому, щоб на основі аналізу міфології, обрядів і ритуалів, традицій первісних народів виявити наявність якихось загальних без-свідомих структур, формальних моделей, притаманних усім народам, незалежно від рівня їх історичного розвитку, і певним чином типологізувати їх (подібно до періодичної таблиці хімічних елементів). Такі структури К. Леві-Строс вбачав у системі бінарних опозицій: верхню, лівий—правий, чоловічий—жіночий, живий—мертвий, добрий—злий. Нарешті, представники універсалізму (С. Радхакришнан та ін.) намагалися створити синтетичні концепції, якими б виявляли позитивні елементи в кожній релігії й об’єднували їх у "всесвітній релігії духу".

З часом історія релігії втратила свої позиції в релігієзнавстві, поступившись місцем іншим його галузям. Однак інтерес до історії релігії ніколи не згасав. Інша річ, що сучасних істориків релігії, які втратили надію створити об’єктивну періодизацію чи ти пологі за цію релігії, придатну в усіх без винятку випадках, відтепер більше цікавить не історія релігії взагалі, а історія окремих проявів релігії (конфесійна історія, історія церков, деномінацій, сект, релігійних рухів і вчень). У вітчизняному релігієзнавстві велику увагу приділяють язичництву давніх слов’ян, особливостях християнства у Київській Русі, долі неправославних віросповідань в різні періоди української історії. Історія релігії продовжує постачати іншим галузям релігієзнавства, а також іншим гуманітарним дисциплінам (історії, археології, етнографії, культурології, мовознавству) вкрай важливу для них фактичну інформацію, у свою чергу, використовуючи теоретичні й методологічні досягнення названих наук для свого подальшого поступального руху.