Розділ 25 Схиляння

Схиляння

Ще один тиждень минув, а може, два — я не лічила часу тут, де він нічого не важив, — а світ здавався мені дедалі дивнішим.

Я щодня працювала серед людей, але Джеб приєднувався до нас не завжди. Один день зі мною працював Іян, інший — Док, а інколи — Джеймі. Я полола грядки, місила хліб і чистила столи. Носила воду, варила цибулевий суп, прала одяг у дальньому кутку чорного басейна, а також обпікала руки, готуючи кусюче мило. Кожен виконував свою частину роботи, а я, оскільки не мала тут жодних прав, працювала вдвічі більше за інших. І хоча мені все одно не заробити собі місце під сонцем, все ж хотілося, щоб моя присутність нікому не заважала.

Слухаючи розмови, я трохи пізнала людей, які мене оточували, принаймні вивчила їхні імена. Карамельну жінку звали Ділі, родом вона була з Філадельфії. Почуття гумору в неї не було, та вона гарно з усіма вживалася, тому що ніколи не дратувалася. Юнак із чорним їжачком на голові, Без, постійно на неї задивлявся, але вона, здавалося, того не помічає. Йому було лише дев’ятнадцять. Він утік із Юрики, зі штату Монтана. Маму з сонними очима звали Люсина, а двох її хлопчаків — Ісая та Фрідом, «свобода». Фрідом народився тут, у печерах, пологи приймав Док. Я дуже рідко бачила хлопців; здавалося, мати ховає своїх дітей від мене, наскільки це можливо в обмеженому просторі. Лисуватий червонощокий пан був чоловіком Труді, його звали Джефрі. До них часто приєднувався старший чоловік, Гіт, із яким Джефрі дружив ще з пелюшок. Під час окупації ці троє ховалися разом. Блідого чоловіка з сивим волоссям звали Волтер. Він був хворий, але Док не знав, що з ним таке — без аналізів дізнатися було неможливо, та навіть якби Док і зміг поставити діагноз, то лікувати його було нічим. Оскільки хвороба прогресувала, Док думав, що це якась форма раку. Мені було боляче дивитися, як людина помирає від хвороби, яку можна так легко вилікувати. Волтер швидко втомлювався, але був завжди веселий.;. Яскрава білявка з надзвичайно темними у порівнянні з волоссям очима, яка розносила воду першого дня в полі, звалася Гайді. Тревіс, Джон, Рід, Керол, Віолетта, Рут-Енн… Принаймні я вивчила всі імена. Всього поселення налічувало тридцять п’ять мешканців, шестеро зараз були на вилазці, включно з Джаредом. Отож зараз у печерах було двадцять дев’ять людей і одна непрохана чужинка.

А ще я більше дізналася про своїх сусідів.

Іян і Кайл проживали у моєму коридорі — у тій печері, де на вході справжні сіро-червоні двері. Спочатку, на протест проти мого перебування тут, Іян перебрався до Веза, який мешкав у іншому коридорі, але не минуло і двох діб, як він повернувся. Інші печери поруч із моєю також деякий час пустували. Джеб сказав, що їхні мешканці мене бояться, і мене це розсмішило. Невже двадцять дев’ять гримучих змій злякалися однієї польової мишки?

І Пейдж повернулася. Вона жила в кімнаті по сусідству разом зі своїм хлопцем Енді, через чию відсутність зараз так журилася. Лілі та Гайді займали першу печеру — з квітчастою ширмою, Гіт жив у другій, а третя кімната, зі смугастою ковдрою на вході, належала Труді та Джефрі. Рід і Віолетта мешкали в печері через одну від моєї — її приватність охороняв заплямований і потріпаний східний килим. Четверта печера в цьому коридорі належала Доку й Шерон, а п’ята — Меґґі, проте ніхто з цих трьох поки що не повернувся додому.

Док і Шерон зустрічалися, і Меґґі, в тих рідкісних випадках, коли на неї находив саркастично-жартівливий настрій, дражнила Шерон: мовляв, щоб знайти ідеального чоловіка, їй треба було дочекатися, поки все людство повимирає. Мабуть, отримати за зятя лікаря мріють усі матері.

Шерон була зовсім не такою, як у спогадах Мелані. Чи це роки, проведені поруч із суворою Меґґі, зробили її копією матері? І хоча їхні стосунки з Доком склалися вже після того, з’явилась я, кохання, здавалося, зовсім її не пом’якшило.

Про тривалість їхніх стосунків мені розповів Джеймі — Шерон і Меґґі рідко забували про мою присутність, тому розмовляли дуже обережно. Вони й досі були найзатятішою опозицією, єдиними людьми, хто й далі ігнорував мене з демонстративною ворожістю. Я запитала у Джеймі, як Шерон і Меґґі тут опинилися: знайшли Джеба самотужки, а потім забрали Джареда та Джеймі? Він, здається, між рядків прочитав справжнє запитання: чи не марним було останнє зусилля Мелані розшукати Шерон?

Джеймі заперечив. Коли Джаред показав йому останню записку Мелані, коли пояснив, що її більше немає, світ для Джеймі мов перевернувся. Це зізнання він ледве зміг вимовити. З його обличчя я зрозуміла, як обидва вони почувалися в ту мить. А тоді вони самі вирушили на пошуки Шерон. Джаред намагався усе пояснити Меґґі, а вона приставила йому до горла вістря старовинного меча. Ще б трохи…

Об’єднавши зусилля, Меґґі та Джаред швидко розгадали Джебову загадку. Всі четверо перебралися в печери ще до того, як я переїхала з Чикаго до Сан-Дієго.

Говорити про Мелані нам із Джеймі було не так важко, як на перший погляд мало би бути. Мелані завжди була присутня в розмовах — тамувала його біль, згладжувала мою ніяковість, — хоча сама говорила мало. Коли ми були самі, вона рідко зі мною розмовляла, а коли й розмовляла, то дуже тихо. Інколи я сумнівалася, чи справді її чую, чи просто уявляю, що вона могла б сказати в цю мить. Але для Джеймі вона робила зусилля і, коли він був поруч, не мовчала. Та навіть якщо вона й не говорила, ми з Джеймі відчували її присутність.

— Чому Мелані стала так рідко розмовляти? — якось уночі запитав мене Джеймі. То був один із тих небагатьох випадків, коли він не мучив мене питаннями про павуків і поглиначів вогню. Ми обоє стомилися — перед тим цілісінький день проривали моркву. Здавалося, поперек от-от переламається.

— Їй важко говорити. У неї це забирає набагато більше сил, ніж у нас із тобою. Та й що такого їй конче необхідно сказати?

— А що ж вона увесь цей час робить?

— Мабуть, слухає. Не знаю.

— А зараз ти її чуєш?

— Ні.