Розділ «44»

Я чудово бачив свою подальшу долю. Я був бідним і мав ним і залиштись. Та мені насправді й не хотілося грошей. Я навіть не знав чого хочу. Хоча насправді знав. Я хотів кудись заховатися і нічого не робити. Думка про те, щоб кимось стати не тільки лякала мене, мене від неї нудило. Думка про те, щоб стати юристом, радником, інженером чи ще кимось здавалася мені неприйнятною. Одружитися, завести дітей, застрягти в сім’ї. Щодня ходити на роботу, а потім повертатись. Неможливо. Робити щось, приймати участь у сімейних пікніках, святкуваннях Різдва, 4 липня, Дня праці, Дня матері… хіба людина народжувалася для цьбого всього, щоб в результаті померти? Я б краще був посудомийником, щодня повертався б до своєї маленької кімнатки й упивався поки не засну.

У батька були великі плани. Він казав мені, «Сину, чоловік у своєму житті має купити дім. А коли він помре, то передасть його своєму сину. Потім його син купує власний дім і помирає, залишаючи обидва свої будинки своєму сину. Це вже два будинки. Той син купує свій дім, а це вже три будинки…»

Структура сім’ї. Перемога над всіма лихами з підтримкою родини. Він у це вірив. Візьміть сім’ю, підмішайте туди віру в Бога і Державу, додайте десятигодиннй робочий день і отримаєте те, що потрібно.

Я дивився на свого батька, на його руки, обличчя, брови і знав, що мене з ним нічого не пов’язує. Він був чужим. Матері наче й не існувало. Я був проклятий. Дивялчись на батька я не бачив нічого, окрім неймовірного занудства. А найгірше те, що найбільше за все він боявся провалитися. Сторіччя лакейської крові й лакейсього виховання.  Кров Чінаскі була кров’ю підмітал, що проміняли справжнє життя на уявні цілі. Там не було жодного, хто б сказав, «Мені потрібен не один будинок, мені потрібна тисяча будинків і прямо зараз!»

Він відіслав мене до багатої школи в надії, що відношення багатіїв якось мене відшліфує тим, що я дивитимусь на багатих хлопців, що катаються на своїх машинах кремового кольору й чіпляють дівчат у барвистих сукнях. Замість цього я засвоїв те, що бідняки так і залишаються бідняками. Що багатий, унюхавши бідного тільки посміється. Вони мали сміятися, інакше все виглядало б занадто страшно. Вони навчилися цього протягом багатьох поколінь. Я ніколи не пробачу дівчат, що сідали у машини до тих усміхнених хлопців. Вони просто не могли не робити цього, втім завжди здається, ніби може… Та не могло бути ніяких «може». Багатство означало перемогу, а перемога була єдиною реальністю.

Яка жінка погодиться жити з посудомийником?     

Протягом усього навчання в школі я намагався не думати про те, як складуться мої справи. Ліпше, здавалося, відкласти думки…

Нарешті настав день випускного балу. Він проходив у спортзалі для дівчат з живою музикою, виступав справжній оркестр. Не знаю чому, але я пішов туди, за дві з половиною милі від батьківського дому. Я стояв надворі, дивився крізь заграчене вікно й не міг надивуватися. Всі дівчата виглядали такими дорослими, величавими й милими, всі вони були в довгих сукнях і виглядали прекрасно. Я ледве впізнавав їх. А хлопці у своїх смокінгах, вони виглядали просто неймовірно, чудово танцювали і в кожного була партнерка, до руки й волосся котрої вони раз по раз припадали обличчям. Всі вони дуже гарно танцювали і музика була чіткою й ясною, дуже потужною.

Потім я помітив своє відображення у вікні – прищі та шрами на обличчі, обірвана сорочка. Я відчу себе дикою твариною, котру просто привабило світло. Для чого я прийшов? Я почувався паршиво. Та я все ж дивися і дивися. Танець скінчився. Почалася перерва. Пари почали невимушено перемовлтися. Все виглядало природно й цивілізовано. Де вони навчилися спілкуватися й танцювати? Я не вмів ні чтого, ані іншого. Усім було відомо щось таке, чого я не знав. Дівчата були такими гарними, а хлопці такими мужніми. Я б боявся навіть заговорити до однієї з тих дівчат, не кажучи вже про те, щоб підійти. Заглянути їй у вічі чи потанцювати з нею, це було поза моїми мріями.

Але ще я знав те, що вся ця картина не була такою простою і доброю, як здавалася. За це все треба було заплатити певну ціну, за всім цим лежав обман, такий в який легко повірити, що був першим кроком на зустріч тупику. Оркестр знову заграв і хлопці з дівчатами знову закружляли, а світло замерехтіло, відкидуючи золоті, червоні, сині, зелені й знову золоті тіні на пари. Поки я дивився на них, то пообіцяв собі, що мій танець також колись розпочнеться. Коли цей день настане, у мене буде щось таке, чого вони не матимуть.

Зрештою мені це остогидло. Я ненавидів їх. Ненавидів їхню красу, їхню безтурботну юність і поки вони кружляли у променях чарівного світла, тримаючись одне за одного й почуваючись добре, ці маленькі безтурботні діти, що тимчасово насолоджуються вдачею, я ненавидів їх, тому що у них було щось, чого я не мав і я ще раз сказав собі, колись я буду щасливішим від вас усіх, ось побачите.

Вони танцювали, а я ще раз повторив це.

Раптом я почув якийсь звук за спиною

«Гей! Що ти там робиш?»

Позаду мене стояв старий з ліхтариком. У нього була голова, як у жаби.

«Дивлюсь як танцюють.»

Він посвітив ліхтарем просто мені в обличчя. Його очі були великі й круглі й блищали, ніби котячі, в світлі місяця. Він мав зім’ятий, обвислий рот і круглу голову. Її особливо кругла форма дещо нагадала гарбуз, ніби у великого індійського мудреця.

«Ану забирайся звідси!»

Він заводив по мені світлом ліхтарика.