Розділ «ХLII»

Зранку наступного дня вже о пiв на дев'яту ми з Сергiєм заїжджали до Бiлої Церкви, хоч я й розумiв, що розшукати когось о такiй порi навряд чи вдасться. Єгер i голова з'явилися на територiї господарства одночасно. Привiтавшись, я показав свої документи. Почувши моє запитання, обидва здивовано перезирнулися.

— Василь Замостяк? Ну, був такий. А чому ви цiкавитесь? — запитав голова.

— А чому ви кажете — був? — вiдповiв я запитанням на запитання.

— А тому що вже немає.

— Слава Богу… — додав молодший чоловiк, єгер. — Добре усiм кровi попив.

— Будь ласка, що означає немає? — повторив я. — Помер? Як розумiти?

— Так i розумiти, помер. Два роки тому, — запитання мої, схоже не додавали головi настрою. — Втопився. А чому ви питаєте? Знову щось починається? Скiльки можна вже…

— Що починається? — не зрозумiв я. — А питаю через те, що розслiдую одну справу. I так тепер виходить, ну, судячи з ваших слiв, що його документами скористались iншi люди. Якщо ви кажете, що вiн помер два роки тому.

— Напевно, вже бiльше нiж два, — поправив єгер. — Лiто починалось. Отже, два з половиною.

— Гаразд, — взявся я до свого, — не має значення. Бачу, вам не дуже приємна ця тема. Але я прошу. Це важливо. Хтось скористався його документами, мисливським посвiдченням. I ми мусимо знайти цю людину.

— Ви знаєте, шановний, я нiчим не можу вам допомогти, — несподiвано замахав руками голова. — Це було давно, я його «в охоту» не приймав i нiчого знати не можу. Взагалi вiн втопився ще за старого голови. А я… Словом, вибачайте!

— I взагалi, ви ж не мiлiцiя, — знову додав молодший. — Можемо взагалi з вами не говорити.

I обидва розвернулись, показавши нам спини.

— Нi, шановнi, хвильку, — не погодився я. — У мене лiцензiя, мiж iншим, вiд держави на право проведення слiдчих дiй. Нехай зi мною ви дiйсно маєте право не говорити, я не примушу. Але письмову iнформацiю до слiдчих органiв подам, що ви вiдмовилися спiвпрацювати у важливiй справi, яка стосується зникнення iншої людини. I от тодi вже матимете справу з мiлiцiєю, якщо вам так хочеться. Нехай вони з'ясовують, якi у вас пiдстави не допомогати слiдству.

Обидва стали у нерiшучостi.

— Ну давайте по-доброму, по-людськи, — знову попросив я. — Я ж вам не ворог. Навiть протоколу не веду. Невже поговорити нормально не можна? Зрештою я також мисливець — ось, прошу дуже.

Вони покрутили у руках мiй квиток i невдовзі ми опинились у кабiнетi. Єгер Микола розпалив грубку, а Iван Семенович, так звали голову, почав розказувати.

— Вiн, оцей Замостяк, був схибленою людиною…

— Дебiл повний, — як завжди пiдтвердив Микола. — Є такi люди, що з ними спiльної мови нiколи не знайдеш.