Розділ «ХLII»

— Колись вiн у ветлабораторiї працював, потiм в екологiчному наглядi. Скандальний був тип. Вiчно з кимось сварився — якiсь кляузи, скарги… То пише на когось, то судиться з кимось. Усе мiсто його знало. Ну що ще… Попивав чоловiк. Купi народу нерви псував. Потiм-таки поперли його звiдти за щось. Ну а попереднiй голова наш взяв єгерем. Зарплатня у єгеря самi знаєте яка «велика», робота самi знаєте, яка «спокiйна». Нiхто йти не хоче. А цей пiдвернувся. Ну i почав уже тут усiм нерви псувати. Раз чи два хтось не витримав. Добряче вiдлупцювали його. У лiкарнi вiдбув кiлька тижнiв. Там марно не лежав — на лiкарiв купу кляуз настрочив. Отака-от людина була. Усi якось живуть, мiж собою уживаються, хоч i не святi. А цей не мiг.

— I що потiм? — запитав я.

— А потiм був п'яний, з човна перекинувся i втопився. Найголовнiше — люди бачили, як це сталося! Поки пiдпливли… Ну де шукатимеш? Рiчка широка, течiя, ями. Витягли другого дня водолази.

— А жiнка у нього, ви уявiть, така сама. — пiдхопив Микола. — Знаєте: яке їхало, таке й здибало. I що тут почалось!

— Уявляю… — пробурмотiв я.

– Єгеря убили! Втопили. Чесного. Обласна прокуратура, газети, преса… — Iван Семенович перевiв подих. — Такий кiпiш Замостячка здійняла, що мало не здалося. На пiвкраїни. Ви ж зрозумiйте, якби насправдi хто вбив, то усе шито-крито i правди не знайдеш. А як таке, то кожен чиновник зi шкiри лiзе, «реагує». Сивокiнь, голова колишнiй, ну, попередник мiй, з iнфарктом у лiкарню злiг, коли усе почалось. Вiн же ж, Вася, i на Сивоконя кляузи строчив, ще й якi! На того, хто його на роботу взяв, уявляєте?

— Уявляю, — повторив я.

— Ну от. I що вам ще сказати… То звiдки я можу знати, хто його документами скористався? I взагалi, якi такi можливостi вiдкриває перед людиною членство у мисливському товариствi, що ви кажете скористався?

— Та загалом нiяких. — Я зiбрався з думками. — Iване Семеновичу, скористався вiн лише для того, щоб видати себе за iншого — вашого Замостяка покiйного, i пiдтвердити сам факт свого членства в УТМР. А отже, мисливське посвiдчення покiйного Василя Замостяка мало опинитися у нього. Причому вже пiсля смертi самого Василя. Невiдомий наш був якимось чином причетний до Замостяка або його справ. Звiдки вiн iнакше взяв би його членський квиток? Давайте подумаємо на цю тему. Я вас прошу.

— Ну, давайте… — знизав плечами голова. — За життя мисливський квиток мав бути у Василя, адже, виконуючи обов'язки єгеря, той користувався цим документом. Посвiдчення вiн не губив, бо якби загубив, то виробив би нове, i в товариствi про це знали б. Ану-ану…

Iван Семенович пошурудiв у старих паперах i вiднайшов списки дворiчної давини. Посвiдчення з таким номером дiйсно належало Замостяку, а членськi внески вiн сплатив буквально за якийсь тиждень до своєї загибелi. Зателефонували негайно i Сивокiнь, колишнiй голова товариства, пiдтвердив, що не губив за його головування Замостяк свого мисливського посвiдчення.

— Отже, не губив, — згодився я. — Ну нехай. Виходить, хтось мав забрати документ уже пiсля його смертi. Сюди, до контори його не забирали?

— Звiсно нi, це ж не паспорт… — здивувався голова. — Багато старих є мисливцiв. Ну, помирають, звiсно… Нiхто ще з родичiв не здавав квитка сюди. Та й навiщо?

— Дiйсно. А дружина його? Де вона?

— О… — голова не приховав радостi. — Вже пiвроку як виїхала назовсiм. До батькiв своїх, до Нiкополя. I квартиру продала. Коли нарештi втряслося усе — виїхала.

— I слава Богу, — пiдтримав Микола. — Бо нас би ще досi тягали куди треба й не треба.

— Аж навiть отак-от тягали? — здивувався я.

— А ви як думаєте? — скинувся хлопець. — Менi також перепало, хоч i не був тодi бiля нього. А його жiнка написала, що я продажний єгер, а вiн чесний. I що я знав, куди вiн плисти збирається, о котрiй годинi, i браконьєрам розповiв. Ну таке вигадати! Того й втопили. Вона ж на всiх i вся наїхати зiбралась. I це ще невiдомо скiльки тяглося б. Нервами i здоров'ям її Бог не обдiлив.

— Я вам от що… Але з поверненням… — голова полiз до шафи i витяг затерту теку. — Ось нашi надбання. Завдяки ним наше районне товариство УТМР вiдоме у масштабах країни. Почитайте. Хочете тут, а нi… Тiльки з поверненням.

За пiвгодини, переговоривши з теперiшнiми господарями квартири Василя Замостяка i переконавшись, що документiв i взагалi жодних речей при в'їздi у квартиру вiд попереднiх мешканцiв не залишилося, ми з Сергiєм сiли перекусити у кафешцi, гортаючи наданi бiлоцеркiвським мисливським головою матерiали. Усе виглядало саме так, як i розповiдав Iван Семенович. Чого ж потрiбно нашiй пресi? Гучних заяв, аби видання купували. «У Бiлоцеркiвському районi по-звiрячому вбито єгеря, що самотужки вiв боротьбу з браконьєрством. Органи приховують винних високопосадовцiв».