Розділ «ХXX»

Вася Венцель виявився ще молодим чолов'ягою з рожевим обличчям i «малим» варiантом козацьких вусiв. Енергiя так i перла з нього, а першi ж хвилини спiлкування переконували, що розумом трудар не обдiлений. На хуторi стояла стара роздовбана «Нива» i трактор «Бєларусь». Неподалiк паслися конi.

— Прошу до мого парубочого помешкання, — посмiхався Василь.

— А чому парубочого? — не зрозумiв я, присiдаючи на лавку.

— Давайте тут.

— А тому, що жiнка вже пiвроку у Польщi працює — полуницi вирощує. А малий у фiнансовому, перший курс. Я кажу їй — он скiльки землi, хоч до «Бермуд» полуницями засади. А вона — нi, от у Польщу i все. Там грошi платять, а тут продати ще треба. Може, якого коханця знайшла, то що вдiєш!

Усе це Василь промовляв iз широкою посмiшкою.

— Так до «Бермуд» не можна ж, — зауважив я. — Там пропадають. Ми, звiсно, не мiсцевi, але довiдки вже навели.

— Та що ви слухаєте! — засмiявся Василь. — Нi, говорять… Я, знаєте, i сам люблю на цю тему побалакати. Ну дуже люблю! Навiть якось дослiдження стосовно цього проводив. У мене купа лiтератури є про справжнiй бермудський трикутник й iншi мiсця на Землi, якi погибельними вважаються. Он, уся шафа заставлена. Але якщо серйозно — мара це все. Вiд людської необiзнаностi. Я, наприклад, переконаний.

Далi Василь розпочав лекцiю про справжнiй бермудський трикутник i численнi пояснення цього явища з погляду офiцiйної науки. Усе зводилося до того, що там перетинаються найбiльшi транспортнi потоки — морськi та авiа. Тому й рух транспорту там утричi, а може й бiльше iнтенсивнiший, анiж в iнших мiсцях. Тому й тонуть та падають частiше. Так i у нас — на все є свої причини. Просто ми їх не завжди бачимо.

Аграрний iнститут за плечима давав змогу цьому чолов'язi говорити зрозумiло i компетентно про багато речей.

— Тодi пояснiть нам, чому раптом Андрiан Чумак пропав саме у вашому «трикутнику», — з розгону вирiшив «наїхати» я. — Поможiть нам побачити цi причини.

— А який це Чумак? — не зрозумiв вiн.

— Давайте не так, — попросив я.

Розкривши ноутбук, я показав йому галерею портретiв, серед яких був i наш об'єкт розшуку.

Практично одразу Василь тицьнув пальцем на нього:

— Оцей… Андрiй. Точно! Андрiй. Приїжджав на полювання. Письменник вiн. Як ми з ним посидiли гарно! Ще перший раз. Я тодi сам наче звихнувся на «Бермудах». Так мене це питання цiкавило! А вiн же книжки пише, казав, що може де у своїх оповiданнях використає. Я взагалi не цiкавлюся художньою лiтературою, але йому усього понарозказував — i що знав, i чого не знав…

— Стоп! — перебив я. — То вiн не один раз приїжджав?

— Перший раз — позаминулого року. Збирався навпростець переїхати до Гнiдичiв. Там рiчка, Пiвденний Буг. Хотiв ночувати, рибалити. Цiкавий мужик — по всiй Українi подорожує, рибу ловить. Так-от заблукав, а вже пiзно було. Я його залишив на нiч. Посидiли ми конкретно. А вдруге вiн був…

Василь напружено згадував. Я не заважав. Ноутбук залишався розкритий, працювала веб-камера i фермер, який не пiдозрював про такий пiдступ з мого боку, автоматично ставав доказом того, що менi вдалося зробити ще дещо таке, чого досi не могли усi мої маститi попередники.