Розділ «ХXX»

— Згадайте точно, це важливо, — попросив я.

— Так, навеснi… — мучився вiн. — Орав я тридцятого березня… Це було… до того. Вiн навмисне заїхав. Так йому тодi сподобалось, от i заїхав провiдати. Гусака привiз дикого, вже общипаного, випотрошеного. Ну i ми по-парубоцьки… Коли ж це було? Це ж я до нотарiуса збирався їхати. Виїхав раненько, щоб першим бути, i якраз зустрiв його, Андрiя, вiн з траси щойно звернув до мене. А я його машину знав. Тiльки коли ж це було? Стоп, на другий день голова болiла i я знову не потрапив до нотарiуса. А поїхав аж через два днi, вже пiсля його вiд'їзду. А два днi тих ще картоплесаджалку робив. О!

Василь порився у шафi i дiстав документ, з якого для мене мала значення тiльки його дата. Двадцять шосте березня. Двадцять третього, виходило, Чумак вiд'їхав, а перед цим два днi був на хуторi, де зараз знаходився я. Усе збiгалося! Двадцять першого, виїхавши вдосвiта з бази «В'юнище» Андрiан Чумак поїхав сюди, у Гамари, i зупинився у фермера Василя Венцеля. Отже, телефонував звiдси. Тут i пси гавкали, яких чув у слухавку Валерiй Перейма. А зранку двадцять третього березня письменник поїхав з хутора у невiдомому напрямку i зник уже остаточно.

— А чому ви про нього розпитуєте? — нарештi запитав Василь. — Це що, вiн зник?

— Вiн, — пробурмотiв я, думаючи про своє. — Вiн зник, Василю. А ти що, не чув?

— Нi, — розгубився фермер. — А як я мав чути?

— Людина вiдома. Не лише у нас, але й у Європi! Його вже пiвроку шукають. Попервах навiть у новинах регулярно передавали.

— Е… — недовiрливо скривився Василь.

— Як знаєш, — знизав плечима я. — Найвiдомiший наш письменник. Сценарист. Автор багатьох серiалiв. Ти що, телевiзор не дивишся?

— А у мене немає телевiзора.

— Е… — тепер уже скривився я.

— Бiгме немає! — засмiявся Василь. — А навiщо менi телевiзор? Що доброго чи розумного там можна почути? Примiтивна брехня, стрiлянина i реклама горiлки. Я маю чим цiлий день себе зайняти. А сто грамiв i без їхньої агiтацiї полюбляю.

— А жiнка до Польщi втекла — тепер зрозумiло чому, — повчально промовив я. — Васю, а на якiй машинi Чумак приїздив?

— Та на тiй самiй, що й уперше, — знизав плечима Василь. — Джип, крутий такий. «Хонда-Пілот».

Його опис збiгався.

— Вiн, — упевнено промовив Венцель через хвилину, тицяючи зашкарублим пальцем в екран ноутбука. — Крута машинерiя. Менi кататися давав. Клас.

Я довго ще мучив Василя своїми пiдступними запитаннями, вiдриваючи вiд роботи. I виявилося, що Чумак був у нього сам. Виглядав задоволеним, начебто не переймався нiчим таким. Приймав телефоннi дзвiнки. От тiльки про що балакав — тут уже фермер при усьому бажаннi згадати не мiг. Щось про справи. Та не сховалася вiд фермера пiдмiчена й мною особливiсть — телефонували в основному йому. I не мiг пригадати Венцель, щоб письменник називав комусь мiсце свого перебування.

Про «Бермуди» за весь час мова заходила тiльки раз. I то початок розмови був швидше про ту давню п'янку, про приємно проведений час. «А пам'ятаєш?…» — у такому дусi. Лише наприкiнцi розмови письменник запитав чи бiльше нiхто у них там не пропадав. Зник згаданий дiльничним Люлькою Iван Поросяк, принаймнi так вважалося. Саме це й довелося розповiсти Василевi. Вже уночi, перед тим як лягати спати, Чумак загорiвся iдеєю подивитись отi «Бермуди». Не зараз, зранку. Звiсно, пили обидва однаково, тому Василь його гаряче пiдтримував, вiн цього й не приховував. А зранку… Зранку, коли настає похмiлля, усi гарячi iдеї, народженi пiд «сотку», як правило помирають самi. Не був винятком i наступний день. Про «Бермуди» Чумак не згадав жодного разу. Звiсно, i у Василя не виникло бажання нагадувати.

— Вiдпочили просто… — намагався згадати ще якiсь подробицi фермер. — Навiть допомiг менi кукурудзянку скласти. На вечiр не пили. Зранку запакувався… Я, чесно кажучи, й не питав, куди їде. I так зрозумiло — має людина сверблячку i грошi — їде свiт за очi. Казав — «їду далi».

— А мiг взяти й поїхати у тi вашi «Бермуди» — так просто, подивитися?