Розділ «ХXX»

— Чого ж не мiг? — знизав плечима Василь. — Але гадаю, сказав би… О!

Я аж здригнувся вiд цього вигуку.

— От згадав я точно, що вiн по телефону говорив! Не те щоб важливе, але… Мабуть питали його, чим займається, а вiн — «ловлю рибу!». Точно! Запам'яталося, бо кiлька разiв таке казав. Уже ми надвечiр кукурудзянку ту складали, а вiн далi собi — «ловлю рибу». У нас-то й ловити тут нiде, аж у Гнiдичах — там Пiвденний Буг. Може, того й казав так, що туди збирався. А може, загалом усю подорож мав на увазi, не хотiв для когось у деталi вдаватися.

Хай там як, а мої справи таки просувалися. Я не сидiв у глухому кутi! I тепер мав повне право вважати, що останнi два днi перед зникненням Чумак був саме тут.

— А ти сам… Ти що робив потiм? Одразу пiсля його вiд'їзду? — запитав я.

— А що я… Кажу ж вам — копачку робив, два днi, — не зрозумiв Василь.

— Що, отак зразу? Тiєї ж секунди, коли Чумак поїхав, так i почав?

— Ну… чому ж зразу… Хоча так! Зразу! Куми вже прийшли. Навiть бачили, як машина вiд'їхала. Ну i по сто грамiв та й до роботи!

— Стоп, Васю, хто такi, якi куми? — вчепився я. — Вони прийшли, коли ще письменник був у тебе?

— Хе! — зрадiв Василь. — Тепер вас розумiю. — Тобто ви хочете знати, чи є у мене алiбi? Чи не поїхав за ним i не прибив його?

— Ну, Васю, нiчого я сказати не хочу, але так виходить, що ти останнiй, хто бачив Чумака живим.

— Вибачаюся, не тiльки я, — радiсно констатував фермер. — Ще двоє! I як у джипа сiдав, дивилися. Так що дзуськи!

Переконуючи Венцеля, що я не слiдчий i нiчого не маю особисто проти нього, я обiйшов величезний сарай iз залишками соломи. Велика брама, через яку на зиму Василь заганяв свiй «Бєларусь». Долівка — сумiш ґрунту та соломи. Саме тут майже двi доби Чумак тримав свiй джип. Чомусь при нормальнiй погодi, хтозна-де, на вiдлюддi, за наявностi трьох здоровенних псiв на подвiр'ї вiн загнав машину у доволi незручний сарай з ненадiйним дахом. Навiщо? Хiба для того, щоб машина не потрапляла на очi кому не треба.

Буваючи тут i ранiше, письменник мав пам'ятати дорогу до Василевого хутора i легко мiг потрапити сюди обхiдними шляхами, оминувши село. Отже, мав пiдстави сподiватися, що загнана до сараю машина так нiкому i не потрапить на очi. Усе, геть чисто усе, що я вiдкривав, складалося у якусь певну, зрозумiлу модель поведiнки нашого об'єкта розшуку. Єдине, чого я не мiг встановити хоча б для себе — то це його мiркувань. Уся його подорож аж нiяк не скидалася на просте вештання угiддями. Схоже, сам Чумак бажав, щоб так це виглядало з боку. А насправдi…