Розділ «XXIX»

Мiсцевий дiльничний iнспектор Iван Люлька довго вивчав нашi посвiдчення пiд лiхтарем, прилаштованим на ґанку його будинку, а потiм промовив, повертаючи:

— Ну що ж, можна i посприяти. Тiльки… Навряд чи ви щось знайдете, якщо…

— Якщо що? — перепитав я, ховаючи посвiдчення.

— Якщо ваш письменник дiйсно зник саме там, — i на наше синхронне ротороззявляння лише недвозначно махнув рукою у напрямку хати.

Iван виявився привiтною людиною i за якихось двадцять хвилин ми вже вечеряли на верандi, виклавши й своє, куплене у мiсцевому сiльмазi, чи то пак маркетi. Дiльничний жартував, смiшно пересмикуючи не лише вусами, а й усiм обличчям, вставляючи своє «так би мовити» чи не у кожну фразу. Вiдсунувши у бiк ледве розпочату «Немiрофф», хлопцi налягали на його домашню з перцем, а я, вiдсунувши тарiлки й розчистивши мiсце, вiдкрив ноутбук.

Дiльничний довго розглядав зображення Чумака у профiль та анфас, у повний зрiст i в рiзних позах. Не обiйшла увагою письменника i його дружина.

— Н-нi. Не бачив, — похитав нарештi головою. — Я особисто такого чоловiка не бачив. А пам'ять у мене, так би мовити…

Я розповiв йому про фермера, що колись, якщо вiрити свiдченням Михайла Зварича, годував письменника байками про мiсцевi «Бермуди».

— Ну, не такi вже й байки… — знизав плечима Iван. — Це вам — казки, а ми, так би мовити, тут живемо…

— I хто ж у вас зникав ранiше?

— Багато хто. Вiдколи я приїхав сюди дiльничним…

— Iван Поросяк хоча б, торiшньої зими, — пiдказала господиня, ставлячи на стiл пампухи до чаю. — Запой у нього почався. А вiн, як запой — то вештається, наче неприкаяний. I туди ходив, люди бачили. Там i пропав.

— Поросяк ваш, — скривився я, — отримав вiд якоїсь доброї душi пiвлiтра браги, прилiг поспати, там i замерз.

— Але знайшли б, — не погодився Люлька. — А вже скоро рiк.

— А як шукали? — запитав я. — Скопом отi хащi навколо хуторiв прочiсували? Не прочiсували. А там чорта з дияволом можна загубити — сам бачив. Напевно, досi лежить. Тiло лисицi та бродячi пси з'їли, а чоботи й куфайка i зараз на мiсцi валяються. От вам i «Бермуди». Знайшовся б якийсь фермер, зорав отi хабази, рiпак засiяв, зразу перестали б зникати такi, як Iван Поросяк.

— А один вже так i зробив, — зрадiв Люлька. — Ото як ви кажете. Досi не знайшли. Тодi вже дiйсно прочiсували. Кого тiльки тут не було…

— Два роки вже, — вставила Iванова дружина. — Вiн, отой Казаренко, земель набрав до бiса. У Балашiвцi вiдгодiвельний комплекс збудував. Усе йому мало було. Захотiв i з того боку вiд Гамар. Землю скупив у наших людей за безцiнь — тодi криза капiтальна була, усi в збитках… До самого болота зорав! Там мокляк — однаково нiчого не виросте, а вiн… Жаднiсть.

— I що? — не витерпiв Павло.

— Пропав, — розвiв руками Iван. — Якраз тут був, у наших краях. Сам-то вiн з Вiнницi. Об'їжджав свої володiння. Пропав.