Розділ «XXIX»

— Добрий вечiр, Анатолiю. Ви зовсiм пропали, — пошкодувала вона. — Все-таки образилися. Телефоную запитати, чим займаєтеся.

— Шукаю вашого чоловiка, — незворушно вiдповiв я.

— Зрозумiло. Анатолiю, — зiтхнувши, почала вона, — я хотiла б дещо вам пояснити, поговорити. Краще, звiсно, було б не по телефону.

— Неможливо, — менi довелося пошкодувати у вiдповiдь. — Я дуже далеко. I швидше за все затримаюся тут надовго.

— Є якiсь новини? — запитала Олена.

«А стосовно новин є угода — з усiма членами „п'ятiрки“ одночасно». Проте фраза так і не злетіла з язика. Це було б не по-джентльменськи. I можливо, навiть, пiдло.

— Немає поки що. На жаль. Але сподiваюся.

— Гаразд, тодi послухайте мене. Якщо можете, звичайно, — вiдчувалося, що говорити їй нелегко. — Анатолiю, тодi, коли ви зателефонували серед ночi, я злякалася.

— Чого злякалися? — не зрозумiв я. — Мене?!

— Швидше, не стiльки вас, скiльки повторення помилок. Ви виявилися неординарною i приємною людиною. Цього я не чекала. До того ж з'явилися тодi, коли мене покинули геть усi.

— Дехто вважає, що я практично копiя Чумака, — невесело посмiхнувся я.

— Хто б це не вважав, вони помиляються, — заперечила Олена. — Тому саме тодi я злякалася повторення своїх нещодавнiх помилок. Анатолiю, робити помилки, особливо такого роду, має право кожна людина, але повторювати їх, ще й у моєму вiцi — це занадто.

— Вашому, як ви кажете, вiковi могли б позаздрити багато жiнок.

— Розумiю, — вiдповiла вона. — Та все ж. Саме у цей момент мене наче перемкнуло. Iнодi важко пiти проти внутрiшнього переконання, яке сидить десь глибоко. Хоча розумом думаєш iнакше.

— Бачите? Ви самi розумiєте, — не стримався я. — Коли справа стосується вас. А якщо когось iншого… I менi також зараз хотiлося б сказати вам щось iнакше. А десь усерединi щось не пускає. Тому давайте робити почате. Я дiйсно хочу цього i сподiваюся, що вдасться. Образи бiльше немає. Телефонуйте, коли схочете, а я вам, якщо що.

Мовчки вмостившись на перинах, я зрозумiв, що заснути тепер буде легше.