Розділ «XXVI»

Я довго сидiв у крiслi, закривши старий зошит i продовжуючи тримати його в руках. Почерк новоявленого класика був, без перебiльшення, жахливим. Самi гачки — усi рiвнi та схожi мiж собою. Як добре, що письменники тепер користуються комп'ютером! Та я все-таки упорався. I першою думкою, як не дивно, була не генiальна версiя, яка завдяки цьому зошиту впала б просто з неба, а враження вiд самого роману. Я отримав задоволення. Навiть зараз, коли не варто було перейматися лiтературною цiннiстю твору, а працювати на результат.

Чому я ранiше не читав Чумака?

Герой роману жив у суспiльствi, яке завжди вважав чужим. Серед людей, якi також були для нього чужими за духом. У країнi, яка його не влаштовувала. Та водночас вiн був потрiбною людиною з вiдповiдним високим статусом. Та й що казати — людиною, яка нiбито й не мала б скаржитись на життя. Одначе його життя минало без задоволення, у нездiйсненних мрiях про безлюдний острiв.

Його життя склалось iнакше, анiж у самого автора. Та й письменником герой недописаної книги не був. Просто подiї, якi остаточно поставили його поза суспiльством i зрештою пiдштовхнули до такого кроку, вiдбулися. I вiн зважився на втечу. Вiд усiх. У кульмiнацiї роману, маючи потужний позашляховик, вiн зумiв утекти вiд переслiдувачiв i за нiч перетнув пiвкраїни, опинившись на пiвднi Одещини.

Щойно розвиднювалося. Проїхавши кiлька кiлометрiв по пiщанiй косi, яка вела у море, вiн за нiч вирив лопатою у пiску заглибину, куди, наче у пiдземний гараж, заїхав джип. Кiлька натискiв на акселератор — i колеса зарились у пiсок, машина «сiла на брюхо», повнiстю сховавшись у ямi. Залишилося розрiвняти пiсок над її дахом. День минув у чагарниках. Вiн також знав, що завтра його почнуть шукати у масштабах країни, але у героя не було сумнiвiв стосовно того, на що зважився. А як тiльки знову стемнiло, вiн надув моторний човен i вийшов у море. Обставини сприяли йому, оскiльки здiйнялась пiщана буря i остаточно замела усi слiди.

На цьому роман обривався.

Я сидiв у крiслi i тер перенiсся. Книга про самого автора. Он воно як. Але на що можна розраховувати, вийшовши у море просто вiд берега? На човнi. На що розраховував герой хоча б за сюжетом? Там не сховатись. У Чорному морi немає незаселених островiв. Яку мету вiн поставив? Доплисти до Туреччини? Дуже проблематично. До Румунiї або Болгарiї? I що? Там також люди. Тим паче за кордон герой вже намагався втiкати i повертався неодмiнно, як i Чумак.

Що мало бути далi? Генiальна, ще не написана розв'язка i втiлення у життя його задумiв? Чи, може, це i є кiнець роману? I тодi усе, що цим хотiв сказати Чумак, — це розчарування, крах задумiв. Нi, на це аж нiяк не скидалося. Його герой дiяв рiшуче, цiлеспрямовано. Вiн знав, що робить. I тодi… Ця химерна думка цiлковито оволодiла мною. У недописаному закiнченнi роману є розгадка таємницi зникнення самого Чумака.

Андрiйович добре попрацював iз зошитом. Не було жодних сумнiвiв — першi записи зробленi рукою зниклого письменника ще десять рокiв тому, про що свiдчив склад чорнила. Писав авторучкою. Дописував роман час вiд часу. Траплялися записи гелевими чи кульковими ручками. А останнi епiзоди, експертиза достовiрно пiдтверджувала, написанi не ранiше нiж пiвтора року тому. Епiзоди втечi. Саме цi рядки мали тиснення пера зi слiдами золота.

Дзвiнок Олени у цiй ситуацiї виявився, без перебiльшення, доречним, адже менi було незручно телефонувати.

— Доброго дня, Анатолiю, — почала вона. — Що у вас сталось? Вам потрiбна була допомога.

— Дякую, що зателефонували, — вiдповiв я, вiдчуваючи, що образа повертається. — Мене цiкавить таке питання: чим користувався Чумак вдома, коли виникала потреба писати? Чи мав якусь особливу, улюблену ручку?

— Мав, — без затримки вiдповiла Олена. — Коли з'явились грошi, Андрiй з-помiж iншого купив два «Паркери»: один повнiстю золотий, iнший — позолочений i з золотим пером. Тiшився ними як дитина iграшками. Дорожчу авторучку залишив у домашньому кабiнетi, а ту, що з позолотою, завжди носив iз собою. Перша ручка й досi лежить у кабiнетi.

— Ви можете дати її менi на деякий час?

— Звичайно, — сказала вона. — Це було те, що змусило вас телефонувати учора?

— Нi, це з'явилося вже сьогоднi.

— А учора? Ви казали про якiсь негаразди. Розказуйте.

— З учорашнiми негараздами покiнчено, — запевнив її я. — I бiльше їх не передбачається. Тодi я пришлю своїх помiчникiв по ручку. Вона потрiбна менi чимшвидше.

— I… самi не заїдете? — голос Олени змiнився. — Я образила вас?