Розділ «XXVI»

— Усе гаразд, панi Олено. Просто багато роботи. Пробачте.

I дарма десь там знову намагалося ворухнутися пiдленьке друге Я. Гратися у такi iгри у мене не було нi часу, нi бажання. Якнайшвидше я мав знайти Андрiана Чумака, адже термiн, вiдпущений на пошуки, спливав.

Висновок експертизи був однозначний — саме пером авторучки «Паркер», яку привiз Сергiй, написанi рядки. Отже, писав удома.

Усе пiдтверджувало свідчення Свiтлани. Схоже, Чумак дiйсно знову взявся за роман саме у перiод, коли їй приперло брати у нього iнтерв'ю. Можливо, навiть, саме згадка про неї спонукала на кiлька годин взятися за перо, а потiм на зустрiч прихопив i зошит. Отже, виходило, що Чумак завжди знав, як i куди зникне його герой, вiдпливши вiд берега. То можливо, саме це i було причиною не закiнчення роману? Вочевидь, Чумак ще тодi вирiшив скористатися цiнною iдеєю, нiж «дарувати» її лiтературному герою? I, може, справжньою причиною його вiдмови Валерiю була не втрата зошита, а небажання робити набутком загалу iдею, якою збирався скористатися сам?

I якщо ця божевiльна версiя вiдповiдала реалiям, джип Чумака зараз десь у пiсках одеських лиманiв. А сам вiн… Сам вiн, цiлком iмовiрно, якщо, звiсно, не пiшов шляхом Мартiна Iдена, перебував у такому мiсцi, що мiг смiятися з нас i наших марних спроб. Чому нi?

Андрiан Чумак був здоровим i витривалим чоловiком, його довготривалi переходи снiгами або водою на веслах свiдчили про це. Тi, хто знали його ближче, пiдтверджували фiзичнi можливостi письменника. I чи насправдi таке складне завдання у пiщаному ґрунтi вирити лопатою яму для легкової машини! Вiсiм кубiв пiску. Цiлком реально для мiцного, здорового чоловiка, що має мету.

Я знав, що таке лимани i приморськi коси Одещини. Маючи такий всюдихiд, можна було заїхати кудись у глухе мiсце, де навколо чагарник, що росте з пiску i затуляє вiд стороннiх очей. Звичайно, не на самому березi. Там рибалки можуть побачити. Десь подалi вiд води. Усе виглядало реально. I не менш реальним було завдання знайти його. Усе залежало вiд кинутих на цю роботу сил — кiлькостi пошукових груп, обладнаних металошукачами. Скiльки там тої Одещини! Тим паче, шукати все-таки доведеться уздовж берегiв моря i лиманiв. Адже для виконання плану, позиченого чи то пак вкраденого у свого героя, Чумаковi належало тягти до берега човен i мотор. Ще й якiсь речi.

А це важко. Отже, десь близько вiд берега.

Я розклав топографiчнi карти. Ось вона, база «В'юнище». Намальована мною дуга захоплювала й Одещину. У часi все вкладалося. Виїхавши о четвертiй ранку з бази, о десятiй Чумак мiг опинитися там. Зараз належало хоча б приблизно визначити площу i вирiшувати питання… з ким? Ну не з Камiнським, звiсно, i не з тими, хто за ним стоїть. Адже менi вiдомо про їхнi iнтереси у слiдствi. Тож вони вiдпадали. Свiтлана, звiсно, була «за», але у фiнансовому планi її частка була мiзерною. Не варто було розраховувати i на письменникiв в особi Кушнiра. Отож з усiєї «великої п'ятiрки» залишалося двоє, з ким я мiг обговорювати перспективи проведення подiбного заходу — Густавссон i Антонюк. Першого спробувати переконати реальною перспективою знайти Чумака. Другого… Розповiсти про намiри полiтичних опонентiв сфабрикувати фiнал розшукiв i прибрехати про їхнє бажання «повiсити» злочин на «Волю народу»? О-о… Цей шлях був надто слизьким.

Скiльки коштiв потрiбно на таку експедицiю? Припустимо, працювати могли б ми самi, учотирьох. Напевно, не вiдмовилася б i Свiтлана. Тодi потрiбно п'ять металошукачiв. I скiльки часу знадобиться, аби обстежити таку територiю? От би ще одну таку групу! А долучити своїх колишнiх колег? Тодi потрiбно надати необхiднi докази, достатнi для поновлення слiдства. Чи визнають там достатнiми тi, що були у моєму розпорядженнi? Хтозна. До того ж, щоб пред'явити їх, потрiбно змусити Свiтлану дати свідчення. Як вона це сприйме?

Я мiряв кроками кiмнату, а у головi знову почало плутатися. Забагато «якщо». I найнеприємнiше з них — а чи має усе це сенс? Що з того, що колись у якомусь зошитi письменник понавигадував отакого? Дуже проблематичним на здоровий глузд здавалося його бажання втiлити це у життя. Такий хiд подiй швидше пiдходив би для якогось роману або фiльму, анiж для життєвих реалiй. Але ж Чумак був неординарною людиною! Дуже неординарною.

Думка, яка прийшла наступної митi, змусила мене сiсти i забути про все. А руки самi потяглися до ноутбука, у якому вiднедавна зберiгалися усi записи Чумака, котрими пiсля його зникнення розпоряджалося слiдство. Я згадав про один з компакт-дискiв, переданих менi Андрiйовичем. За перший тиждень пошукiв я передивився геть усi i скинув собi на комп'ютер, аби не тягати з собою цей додатковий вантаж, i водночас завжди мати пiд рукою. Скiльки ж там було рiзного! Залишалось тiльки дивуватись, як сам автор мiг орiєнтуватися у цьому гармидерi. Купа папок без назв i з назвами зовсiм не зрозумiлими. I уривок тексту з однiєї такої папки раптово постав у моїй уявi. Де ж вiн?!

Я вiдкривав i закривав папки, шукаючи тих кiлька абзацiв, що потрапили на очi дещо ранiше i не мали нi початку, нi кiнця, нi назви. Ну, де ж? А хвилювання i нетерплячка наростали й викликали тремтiння пальцiв, заважаючи працювати.

Є! Ось де.

Нарештi фрагмент знайшовся. Сама папка називалася двома лiтерами — КС i мiстила уривок тексту, який здався тодi звiдкись видертим. I от вiн з'явився на екранi.

Солонi бризки вдаряли по вiях, змушуючи мружитися. Гойданка була такою, що звук мотора, сам по собi тихий, перiодично переривався, i у повнiй темрявi це викликало враження стояння на мiсцi. Вiтер давно вщух, а розбурхане море нiяк не хотiло заспокоїтися. Залишки шторму. Море — наче душа людини — ще довго перетирає негатив.

Зорi висiли майже над головою. I здавалося, сама доля, влаштувавши усе подiбним чином, пропонувала себе у спiльники. Чи надовго?

Вiн взяв компас i перевiрив себе ще раз. Усе так. Пiвденний Хрест висiв просто по курсу i доки не опуститься вранiшнiй туман, можна орiєнтуватися тiльки по ньому. Лiва рука пiдправила кермо, а правою вiн уже ховав до кишенi компас, синюватий вогник якого зараз мав згаснути.

Згадка, що прийшла цiєї митi, була без перебiльшення жахливою. Це мало статися. У такiй круговертi важко нiчого не забути. Та краще було забути все що завгодно — їжу, воду. Будь-що, тiльки не це. Те, що залишилось у машинi, було мiною уповiльненої дiї, вибух якої мiг настигнути його на будь-якiй вiдстанi. Вiд цього не втечеш. Щоправда спрацює вона лише за певних обставин — якщо машину знайдуть.

Мотор зменшив оберти. Двадцять хвилин шляху вiд берега. Повернутися — це втратити годину тiльки на дорогу. А потрапити до машини… Зараз у темрявi навiть мiсце знайти важко. Усе доведеться перенести на наступну нiч. Чи не буде запiзно? Вiн сидiв, охопивши голову руками, i важко думав. А хвилi вiдносили човен убiк вiд потрiбного курсу.