Розділ «ХVI»

Iнодi я ловив себе на думцi, що нагадую вовка, зачиненого у закритому просторi. Звiр роздратований, збуджений, напружує нюх та зiр i клацає зубами на усi боки — щойно десь щось здасться або причується. Подiбна тактика приречена на поразку. Я зрозумiв це, як тiльки взявся до напрямку Камiнського та Свiтлани, залишеного свого часу прозапас. Одразу ж з'явилися новi пiдозри i новi версiї, якi, вiдчувалося при критичному поглядi, висмоктую з пальця.

Тому Роман з Павлом залишилися копирсатися в Інтернетi, крокуючи слiдами змiн стосункiв Свiтлани з Камiнським, а ми з Сергiєм невдовзi збиралися вирушити у напрямку Олександрiвки — точно вiдомого передостаннього мiсця перебування Чумака. I найближче моє завдання бачилося в тому, щоб знайти останнє мiсце, звiдки вiн телефонував.

За два днi до виїзду я особисто переговорив зi свiдками, вказаними у протоколах, що розмовляли з ним по телефону у той останнiй день, коли письменник перебував невiдомо де. Схоже, їх так «заїздили», що цi люди усе знали напам'ять i повторювали практично слово у слово. Усе це я знав. I лише один викликав у мене справжнiй iнтерес. Це був Валерiй Перейма, головний редактор журналу «Всесвiт», у якому регулярно публiкували твори Чумака. У той день, перед зникненням, зателефонував сам Чумак. Iшлося про уривки з його поки що неопублiкованого роману. Саме журнал «Всесвiт», у якому Валерiй працював ще десять рокiв тому, пiдтримував Андрiана Чумака на зорi його сходження, публiкуючи твори тодi практично невiдомого письменника. Тепер вдячнiстю платив сам автор, роблячи всiлякi винятки для журналу. Твiр, який досi не друкувався i назви якого Валерiй не знав, Андрiан розпочав давно, але так i не завершив. Вiн мав пiдняти рейтинги журналу. Тим паче, що упродовж пiвтора року не вийшло жодної нової Чумакової книжки!

Журнал переживав нелегкi часи, тому Перейма розраховував на цю послугу i значне зростання накладiв. А Чумак все зволiкав з виконанням обiцянки. У цей день Чумак зателефонував i «убив» жахливою новиною. Роман щез. Подiвся не знати куди. Упродовж тижня Чумак марно намагався вiдшукати його у власному комп'ютерi та на компактах i тепер перепрошував за незручностi i невиконанi обiцянки. Роман зник. Можливо, випадково стер його. «Я не знаю, де ще шукати, пробач. Наступний — твiй». Такими були останнi слова письменника. Усi мої подальшi розпитування нiчого нового не дали. Валерiй слово у слово повторив те ж, що й усiм попереднiм слiдчим. Дивина — пропав роман, а слiдом i сам автор. Майже мiстика. I нi назви, нiчого, за що можна було б зачепитися. Власне, це намагалися зробити й до мене. Нiхто з опитаних людей, що так чи iнакше мали стосунок до Чумакової творчостi, не чув про якийсь майже закiнчений i не публiкований роман. Не було його й у комп'ютерних, i паперових архiвах письменника.

Привiд зайти з'явився сам собою. Олена була вдома.

— Не працюється менi останнiми днями, — поскаржилася вона. — Прийду зранку до магазину, покручуся i назад. Нехай молодь торгує. А вдома також товчуся i не знаю куди себе подiти.

— Гадаю, значною мiрою завдяки моїм старанням, — припустив я.

— Нiчого не вдiєш, — зiтхнула Олена. — Сама хотiла. Сильно ж я тодi розкисла. Навiть незручно перед вами.

— Не зважайте. Сам почуваюся винним. Паршиве вiдчуття. I досi радiю, що у нас з вами не сталося гiршого. Не хотiлося б.

— Не переживайте, — Олена посмiхнулася самими кiнчиками губ, торкаючись моєї руки. — Не така вже я iстеричка. Умiю вiдрiзняти справжнi думки i потяги людини вiд удаваних. Тому не ображаюся i завжди вам рада.

— Дякую, сьогоднi є привiд.

— Знову у чомусь мене запiдозрили? — звела очi вона.

— Нi. По-перше, хочу запитати, чи не доводилося вам чути вiд чоловiка про якийсь початий i незакiнчений роман?

— Початий i не закiнчений — нормальне явище для письменника, принаймнi такого як Андрiй. Думаю, у нього такий роман не один. I не два. А щоб я чула… Може й чула колись…

— Це якийсь особливий роман, — додав я. — Напевно, вiн надавав йому неабиякого значення.

— Не знаю, — знизала плечима Олена. — Вiн не дiлився таким зi мною. Новi романи, задуми… Нi. I я, зiзнатися, сама не лiзла i не питала. А це може мати якесь значення для пошукiв?

— Гадаю, може. Є таке припущення.

— Правда, не можу нiчого пiдказати, — пошкодувала Олена. — А друге?

— Що друге? — не зрозумiв я.