Розділ «ХVI»

Я дуже добре розумiв, що до мене тут було кому усе перевернути догори дном. Власне, це й зробили. I ось, не покладаючись нi на кого, я проробив те саме. Та все ж, щось заважало менi виїхати з бази «В'юнище». Де вона, та нiша, куди не дiйшли їхнi руки, у якiй я, принаймнi на думку Андрiйовича, плаваю, наче риба у водi?

Вода i була цiєю «нiшою», бiльше зрозумiлою для нас з Чумаком i менше — для усiх слiдакiв та «приватникiв». Тiльки-от слiди на водi зникають швидко. Дуже швидко. А минуло майже пiвроку.

За тиждень я обплавав практично усе водосховище. Там, де голi береги обмежували чисту гладь, доводилося гребти, докладаючи максимум зусиль, i економити час. Тут навряд чи могло б загубитися щось цiкаве. Проте всяке буває. Якась рiч, прибита хвилею до берега, могла б пролежати тут навiть i пiвроку. Посерединi озера виднiвся острiв — не справжнiй — просто шматок плавуна, який вiдiрвало пiд час негоди i якимось чином загнало сюди, на мiлину, де вiн i засiв. Очевидно, сталося це рокiв три-чотири тому, адже посерединi навiть встигли вирости кущi. Свого часу Чумак розпитував про нього одного з човнярiв i, вочевидь, сам плавав туди. Нишпорили тут i детективи, що iшли по його слiдах. На островi було мокро i цямкало пiд ногами. Нiчого цiкавого.

Iнше враженя справляв протилежний берег. Об'їхавши озеро навколо, ми витратили день, аби прогулятися по ньому. Берег був пiдтоплений. Крiзь соковиту траву проблискувала вода. Потiм починалися мочарi, а далi — суцiльна стiна очерету, яка мiсцями розширювалась i язиками врізалася у водний простiр. Суцiльний та густий очерет не мав якихось промiжкiв, заплав, плес. Вилiзши на найближчу гору, я довго оглядав берег у бiнокль. Там, де берегова лiнiя вигиналася у виглядi затоки, ширина очеретяної смуги становила до трьохсот-чотирьохсот метрiв, а може й бiльше. Але там i мiсцевiсть опускалася, тому оглянути цей масив з пiдвищення було неможливо. Хiба замовити вертолiт.

Ця думка змусила посмiхнутися самому собi, i все ж таки я набрав Андрiйовича. Вiн однозначно був задіяний у цю справу як такий собi посередник, i усi вузькi питання зручнiше вирiшувати через нього. Андрiйович вiддзвонився за якихось двадцять хвилин.

— Ну що, розвiдав я це питання, — за звичкою важко зiтхнув вiн. — Мiсцевiсть з вертольота оглядали. Щоправда, робилося це аж через два мiсяцi пiсля припинення основного слiдства. Детективи з «Меркелю». Фiнансували цей захiд твої ж замовники. У їхнiх матерiалах це мало б фiгурувати. А що, є потреба зробити це знову?

— Не знаю, — сказав я. — Побачимо.

Думка про те, що огляд потрiбно повторити, причепилась не на жарт.