Розділ «ХVI»

— Кажучи про сьогоднiшнiй привiд завiтати до мене, ви сказали по-перше. А друге?

— Дiйсно, — похитав головою я. — Попрощатися. Їду у подорож. Чи надовго — не знаю. Слiдами вашого чоловiка. Час змiнити тактику. Сподiваюся знайти останнє мiсце його перебування. Те, звiдки телефонував.

— Вiзьмiть мене з собою, — несподiвано попросила Олена. — Сиджу тут днями i не знаходжу собi мiсця. Вiзьмiть, справдi. Не заважатиму, навпаки. Завжди буду пiд руками i зможу щось пiдказати. Ну, ви ж не самi їдете, щоб це моє прохання звучало негарно!

— Панi Олено, — промовив я, не приховуючи розпачу. — Повiрте, менi хотiлося б цього. Але я не можу. Якщо так зробити, поїздка для мене перетвориться на приємну подорож. Вiдчуваю, що насолоджуватимуся вашою компанiєю, замiсть шукати вашого чоловiка. Цього не можна дозволити, ви ж розумiєте. Ми маємо досягти результату. А пiдказати — для цього є телефон. Я телефонуватиму. I… сподiваюсь, ви чекатимете на мене.

— I переживатиму, — зiтхнула вона. — Не лише за результат, а i за вас. Пробачте за недоречну iдею. I… бережiть себе.

Вона попрощалася зi мною дуже тепло. Так, що не мiг не з'явитися ще один стимул повернутися швидше, зробивши справу. Досягнувши успiху.

Тому щойно зачинилися дверi її квартири, загнавши у далекий кут своє нав'язливе друге Я, занурився у конструктивнi думки. Отже, можливо, Чумак брехав. I нiякого роману насправдi не було.

На це моє припущення Валерiй лише похитав головою. «Не такою людиною був Андрiй, — сказав вiн. — Якщо обiцяв — значить щось конкретне мав на увазi. Принаймнi зi мною так не повiвся б».

I я повiрив йому. Повiрив значною мiрою завдяки першому своєму вiдкриттю у справi. Це було перше, знайдене дiйсно цiнне «таке», чого до мене не побачив нiхто! У той день Чумак говорив по телефону шiсть разiв. Причому п'ять разiв дзвонили йому i лише один раз вiн сам. Якраз дзвiнок до Валерiя був винятком. Дзвiнок до людини, якiй завинив. Бiльше нi до кого Чумак у цей день телефонувати не збирався, хоч справи рiзнi, безперечно, мав. Схоже, усi цi справи у четвер, двадцять першого березня, для Чумака вважалися вже не актуальними. I лише одна, за яку було соромно, змусила його набрати номер.

Чи не тому, що мiг передбачати хоча б якоюсь мiрою крутий поворот у траєкторiї власного життя?

I ще одне вiдкриття принесла менi розмова з Валерiєм. Якщо ж бути точним, ця думка з'явилася у мене ще до зустрiчi з ним. Валерiй виявився єдиним, хто, розмовляючи з Чумаком у цей день, чув гавкiт собаки. Двiчi, а може тричi десь поруч загавкав пес. За моєю вказiвкою хлопцi змонтували кiлька аудiозаписiв i упродовж години я прокручував їх Валерiю, що закляк перед монiтором, притиснувши навушники. Зрештою вiн обрав кiлька схожих.

Усе збiгалося. Менi залишилося тiльки задоволено потерти руки. Пес Андрiана Чумака належав до породи чорних сетерiв-гордонiв. Порода вишукана, навiть аристократична. До того ж, сам Джай, а так звали пса, належав до елiтних лiнiй. А це свiдчило про те, що усi його предки ходили по струночцi бiля своїх господарiв i ставали у картиннi стiйки, ще й не на будь-яку дичину. Ось так. I хто ж як не я мав найкраще зрозумiти, що такий собака не зчинить гавкоту серед лiсу чи поля, ще й брехливим дворовим голосом!

Це практично неможливо. Нi, будучи у розумiннi мисливця напарником, такий пес мiг гавкати обурено на господаря, що, припустимо, збирався перервати полювання i посадити його в машину, мiг щось випрошувати, благально заглядаючи в очi. I при цьому пес мав бути поряд з господарем, i гавкiт цей мав забивати вуха того ж Валерiя, не даючи змоги чути сказане Чумаком. А тут — гав… гав…

Так виходило, що це був не Джай, а iнший пес. Тож двадцять першого березня Чумак був у мiсцi, де гавкали собаки, а отже, мали бути i люди. Тобто хтось все-таки мiг його бачити.

Сергiй похитувався поруч на пасажирському сидiннi, заклавши навушники i примружуючи очi вiд сонця, що заходило. Далеко не новий, але цiлком пристойний джип «Мiцубiсi» за документами був оформлений на Густавссона i вiдтепер виконував роль нашої службової машини. На мою настiйну вимогу нiмець змушений був написати розписку, що не матиме до мене претензiй у випадку її втрати. Лише тодi я сiв за кермо. На базi «В'юнище» товклося чимало народу. I поки Сергiй оформляв для нас номер, я прогулявся з черговим, що видавав човни. Човняр добре пам'ятав письменника, як i всiх, хто завiтав сюди згодом у його пошуках. I те, що вiн розповiв, у загальних рисах вiдповiдало свiдченням iнших. Чумак був закоханий у воду i все, що пов'язано з нею. А на базi займався тiльки тим, що й належало. Зранку, завантажившись iз собакою у човен, полював на гусей, ставив жерлицi на щуку, спiнiнгував. На базi знали, хто вiн такий. Його джип знаходився на стоянцi поблизу будиночка, у якому письменник винаймав номер. Упродовж п'яти мiсяцiв з часу зникнення Андрiана номер розiбрали мало не по дошках, опитали усiх, хто жив тут пiсля нього. Усi данi допитiв та експертиз я мав не лише у головi, а й при собi у комп'ютерi, i не знав, що ще можу зараз тут зробити у планi розшуку. Тому, прихопивши спiнiнг, попросив чергового вiдв'язати човен. Бiльшiсть човнiв на базi були металевими, зробленими з дюралюмінію. Чумак любив тишу, тому брав дерев'яний човен, нехай важчий i менш зручний. Вiн «не гримiв» пiд ногами. Бiльшiсть рибакiв i мисливцiв плавали на веслах. Вiн використовував жердину, якою пхають човен, впираючись у дно. Тому i пам'ятав черговий «посудину», яка постiйно була у його користуваннi.

Я став на її дно, грюкнув кинутий ланцюг i човен рушив по встеленому зiв'ялими лiлiями плесу назустрiч осiнньому заходу сонця. Ставши на кормi, я встромив жердину у дно i зробив сильний рух, «поправляючи» її кiнцем по водi. П'ять мiсяцiв тому так само вiдпливав у цьому ж напрямку Андрiан Чумак.

Щука, запечена на мангалi, справила на Сергiя враження. На базi помiнялися черговi, але ми запросили до столу обох. Найкраще пам'ятав Чумака старший — Петрович. Приїхавши в сутiнки, письменник любив посидiти бiля нього, слухаючи численнi байки. Подорожуючи, Чумак збирав матерiали для мисливських оповiдань. Принаймнi так знали люди, котрим доводилося розповiдати йому всiлякi iсторiї. Вугiлля розкидало iскри у нiчний морок, а я слухав теревенi про те, яким був їхнiй вiдомий постоялець. Усе це я знав. Образ людини, яку належало знайти, склався у мене остаточно за цi днi i увага не бажала фiксуватися на дрiбницях, якi згадували i згадували човнярi.

Сергiй не лiз в очi зi своїми думками та порадами. Повечерявши, вiн пiшов подивитися на нiчний лов ляща, а я влiгся на подушку, на якiй, можливо, п'ять мiсяцiв тому у короткi години сну вiдпочивала голова письменника. Ця думка настирливо лiзла наперед, вiдпихаючи iншi.

Так, вiн був своєрiдною людиною. Так, вiн жив дивним життям. I разом з тим уся його подорож аж до кiнця перебування на базi «В'юнище» вкладалась у звичну схему. Скажiмо так — звичну для нього. I лише пiсля того, як джип виїхав за ворота бази, почалося по-справжньому дивне. Органи i детективи, засоби масової iнформацiї у першi два мiсяцi розшуку поставили на вуха буквально всю країну. Усi, хто хоч iнодi вмикають телевiзори, знали про цю подiю. Отже, перебування його на подiбнiй базi або ще десь мiж людьми було неможливе. I якщо упродовж усього цього часу Чумак залишався живим, то мав би бути десь в абсолютно безлюдному мiсцi, де нiхто не бачив нi його самого, нi машини. Або ж був пiд контролем людей, що організували його зникнення i, можливо, контролювали усi його телефоннi розмови в останнiй день.

Якщо мало мiсце перше, то виходило, що сам Чумак планував таку собi втечу. Недарма не розповiв мисливцям планiв про майбутнi маршрути, а у телефонних розмовах вiдмовчувався про мiсце свого перебування. Отже, у цьому випадку щось замислив вiн сам. I з погляду звичайної логiки кому як не йому самому найлегше було б обрубати усi кiнцi так, щоб нiхто потiм не докопався.