Розділ LXVIII Крижаний подих смерті

— Прошу сідати, пане ґрафе. Розкажіть все по порядку.

Ернан обережно влаштувався на стільці і докладно розповів королю про все, що сталося в Калагоррі, не забувши також згадати і про загін ґвардійців, що явно поспішали на виручку Фернандо.

— Це Саламанка, — промовив Альфонсо. — Безперечно, це його рука. Виявляється, він знав більше, ніж я гадав… Ні, це неподобство! Це вже ні в які рамки не вкладається. Я ще живий, я ще в здоровому розумі і твердій пам’яті, а мої вірні вельможі вже закусили вудила. Казна-що витворяють! І що мені з ними робити, не збагну… Втім, це вже Бланчин клопіт, вона знайде на них управу. А я… Хочте вірте, ґрафе, хочете не вірте, але я відчуваю на своїй потилиці подих смерті… він крижаний… Стара з косою вже недалеко.

Будь-який царедворець на Ернановім місці став би запевняти короля, що ще не все втрачено, проте Ернан не був царедворцем. Він промовчав. Негоже, думав він, утішати королів. Це принижує їхню гідність.

— Але ні! — за хвилину обізвався Альфонсо. — Одне я таки зроблю. Покличте хранителя печатки[55], пана де Ріасу, він має бути в сусідній кімнаті.

Ернан виконав королівське прохання. Хранитель печатки справді був у сусідній кімнаті, чекаючи, коли звільнитися король, і на запрошення Шатоф’єр ввійшов до спальні.

— Пане де Ріасо, — мовив Альфонсо. — Накажіть заарештувати помічника головного виночерпія Трухільо і повісити його… Ні, не відразу. Спершу піддайте його тортурам, нехай признається, за чиєю намовою він отруїв мене, нехай розповість усе, що йому відомо. Катуйте його доти, доки не вичавите з нього все, що він знає, а коли побачите, що йому вже нíчого сказати, і він почне зізнаватися в неіснуючих гріхах та зводити наклепи на інших, відправте його на шибеницю. Смертний вирок я підпишу пізніше; до речі, розпорядіться, щоб його підготували. Формулювання: державна зрада.

Хранитель печатки мовчки вклонився і попрямував до виходу, аж це король затримав його:

— Стривайте, ще одне. За годину скличте Державну раду — я оголошу ім’я наступника престолу. Тепер ви вільні, пане, залиште нас.

Пан де Ріаса знову вклонився і вийшов. За дверима почулися його слова, звернені до ґвардійців з охорони: „Ви двоє — зі мною“.

— Ну що ж, — сказав Альфонсо. — Раз Фернандо страчений, мені вже нíчого боятися за Бланку. Вона може спокійно приїздити в Толедо, зараз її присутність тут просто необхідна — адже вона майбутня королева Кастілії.

— За моїми підрахунками, — промовив Ернан, — пані Бланка має прибути щонайпізніше за тиждень.

Король зітхнув.

— Дай мені, Господи, ще бодай тиждень життя. Я так хочу побачитися з сестрою… Я ж міцніший за найсвятішого отця… Ви хочете щось сказати, ґрафе?

— Так, государю. Я маю до вас одне прохання.

— То кажіть.

— Я більше ніж певен, государю, що ваша сестра приїде разом з принцом Філіпом…

— Це було б бажано, пане ґрафе. На жаль, часу в мене обмаль, щоб звернутися до імператора з проханням звільнити Філіпа від його зобов’язання щодо принцеси Анни. Отож мені залишається тільки покластися на свою останню волю. Гадаю, це буде достатнім виправданням для Філіпа, якщо він надумає забрати назад своє слово, а імператор з розумінням поставиться до його вчинку.

Тепер настала черга зітхати Ернанові:

— Саме цього я найбільше боявся… Отже, ви хочете, щоб Філіп одружився з пані Бланкою?