Етьєн промовчав, дивлячись вдалину бездумним поглядом.
— Не годиться мужчині жаліти себе, — знову заговорив Ернан, так і не дочекавшись відповіді. — Це негідно мужчини, будь-якого мужчини. А тим більше мужчини, якого любила така виняткова жінка, як Бланка.
— Вона ніколи не любила мене, — похмуро заперечив Етьєн. — Вона просто використала мене, щоб трохи розважитися. А я, дурень, повірив їй.
— Атож, ти дурень. Дурень, що думаєш так. Ти, до речі, не замислювався над тим, чому я взяв тебе з собою?
— І чому ж?
— Щоб ти не муляв їй очі. Саме їй, а не Філіпові. Зараз Бланка почуває себе винною перед тобою, і я не хочу, щоб ти своїм нещасним виглядом розчулив її, щоб вона почала жаліти тебе, бо коли жінка жаліє чоловіка — діло пропаще. Коли-небудь ти знадобишся Бланці. Рано чи пізно настане момент, коли їй буде потрібна людина, яку вона любить і поважає, беззавітно віддана їй, готова підтримати її у важку хвилину життя. Ти гарний хлопець, Монтіні, і Бланка зможе повністю покластися на тебе — якщо доти вона не перестане любити й поважати тебе.
— Дурниці! — мляво відмахнувся Етьєн. — Вона зневажає мене. Разом з Коро… Вони удвох з Красунчиком сміються з мене.
Ернан сплюнув:
— А щоб ти запропастився! Ти вбив собі в голову цю нісенітницю лише для того, щоб ще дужче жаліти себе. Знедолений, знехтуваний, всіма зневажений — яка багата пожива для самоприниження! Либонь, тобі дуже приємно мучити самого себе, ти просто упиваєшся своїми стражданнями, як п’яниця вином. Біль приносить тобі насолоду, а почуття образи та приниження дає тобі якусь протиприродну радість. Це неподобство, приятелю, це негідно чоловіка. От я, коли… — Тут Ернан прикусив язика, явно бовкнувши зайвого.
Однак Етьєн був хлопець тямущий. Він миттю здогадався, що мав на увазі Шатоф’єр.
— У вас було зовсім інакше, пане ґрафе. Вона вас не зрадила, вона померла. Вам легше.
Ернан промовчав. Звісно, він мав що відповісти на це. Він міг би сказати: „Твоя правда, вона не зрадила мене. Вона до кінця залишалася вірною мені. Але й наклала на себе руки, бо любила мене. Ти, хлопче, вільний — і перед Бланкою і перед власним сумлінням. А я — ні. Я мушу зберігати вірність тій, кого вже давно немає серед живих. Вона захистила свою честь своєю смертю, і з мого боку було б безчестям зрадити її пам’ять. То кому ж легше, скажи? Принаймні, ти можеш втішатися тим, що Бланка твоя жива, що відібрав її в тебе не Ґійом де Марсан, а Філіп. Красунчик-Філіп. Коротун…“ Так відповів би Ернан, якби раптом надумав відкрити свою душу.
Але це було не в його звичках. Помовчавши трохи, він стримано промовив:
— Зрозумій, нарешті, приятелю, я бажаю тобі добра…
— Та йдіть ви к бісу зі своїми добрими побажаннями! — несподівано грубо огризнувся Монтіні.
Ернан важко зітхнув:
— По ідеї, мені слід було ще раз відлупцювати тебе, та бачу, що це безнадійно. Тебе тільки могила виправить… Гм, могила, — пробурмотів він собі під ніс, приострожив коня і невдовзі наздогнав д’Альбре. — Нестерпний хлопчисько! — поділився він з ним своїми враженнями.
— От не розумію, — знизав плечима Ґастон. — Навіщо тобі зайвий клопіт? Лишив би його під арештом і все тут.
— Щоб Філіп за моєї відсутності вбив його? Красно дякую! Він як зачує звідкись здавлене хихотіння, сам не свій стає: гадає, що то сміються з нього, і знай поривається поквитатися з Монтіні.
— Ну й нехай поквитається. Що тобі до того?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Принц Галлії» автора Авраменко О.Є. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ LXIV Про марність світу цього“ на сторінці 2. Приємного читання.