Розділ LVIII Дочка Кастілії

— Мабуть, твоя правда, сестричко. Так, безперечно, вчинив би наш батько. Так, напевно, вчинила б ти. Але я… Я ж усе пам’ятаю! В дитинстві ми з Фернандо були найліпшими друзями, разом виховувалися, разом грали в різні ігри, згодом упадали за одними й тими ж дівчатами… Що й казати! Боюсь, я нікудишній король. Батько постійно втовкмачував мені, що в державних справах не можна давати волю людським слабостям, та я виявився поганим учнем… Ех, Бланко, даремно ти не народилася чоловіком і моїм старшим братом.

Бланка поглянула на Філіпа і сором’язливо всміхнулася, ніби кажучи: „Бути жінкою теж непогано“.

— Мого чоловіка схопили? — спитала вона.

— Поки ні. Та навіть якщо йому вдасться втекти, щодо розлучення не турбуйся — я все улагоджу. Це займе щонайбільше півроку. Тільки-но ґраф Біскайський буде засуджений… Ага, мало не забув. Кузина Марґарита не хоче широкого розголосу, що цілком зрозуміло, і збирається зажадати від Сенату передачі справи на розгляд малої колеґії, що складається з короля, верховного судді та єпископа Памплонського. Гадаю, з цією метою вона попросить вас свідчити перед Судовою Палатою, що ґраф учинив державний злочин, внаслідок чого загинув Рікард Іверо.

— Рікард мертвий! — вигукнула Бланка. — Вони що, забили його до смерті?

— Ні. Просто він випив отруту, знаходячись при здоровому розумі і твердій пам’яті… так, принаймні, каже Марґарита. А як воно було насправді — сам він отруївся чи вона змусила його до цього — одному лише Богові відомо.

— Бідна Гелена, — прошептала Бланка. — Бідолаха… А втім, для неї це краще, ніж публічний суд і покарання Рікарда. Нехай вона думає, що він був убитий ґрафом Біскайським.

— Марґарита вважає так само. Вона вже розмовляла з кузинами Жоанною та Адель і взяла з них слово тримати язика за зубами. Ви теж нічого не знаєте, добре?

— Добре… Ні, стривай, так не годиться. Незабаром Гелена прийде до мене плакатися — дивно, що вона досі не прийшла…

— Поговоривши з Марґаритою, вона відразу поїхала до садиби лісника і ще не повернулася звідти.

— От і добре. Поки вона там, мені треба побалакати з Марґаритою. Ми маємо вирішити, що казати Гелені і як брехати їй переконливіше… — Бланка зітхнула. — Не люблю брехні, але часом вона — велике благо.

Вони трохи помовчали, обмінюючись швидкими поглядами, потім король запитав:

— А ти що робитимеш, сестричко? Може, повернешся до Толедо? Мені дуже бракувало тебе останнім часом, а з Нориним заміжжям я взагалі осиротів. Певна річ, у мене є Констанца, але вона не зможе замінити мені сестер — особливо тебе. Подумай над моєю пропозицією, Бланко. Ти ще молоденька, поспішати тобі нікуди, поживи кілька років у своє задоволення, потім знайдеш собі нового чоловіка… Між іншим, я остаточно помирився з араґонським королем, всі минулі сварки забуті, і я впевнений, що він радо віддасть за тебе свою синочка.

Бланка рішуче похитала головою:

— Ні, Альфонсо, про це й мови бути не може. Я боляче обпеклася на своєму заміжжі і зараз навіть думати не хочу ні про який шлюб. Звісно, кузен Педро не негідник і не інтриґан, він взагалі ніхто і ніщо, він навіть мухи не скривдить, він просто мале дитя, але… Ні, ні і ні! І чути не хочу і думати не бажаю.

— А я не наполягаю, сестричко. Ти можеш вийти заміж коли завгодно і за кого завгодно. Я погоджусь і на мезальянс, лише б твій обранець був дворянин і католик. Для мене твоє щастя понад усе. Поза тим, що я люблю тебе, я вважаю аморальним двічі приносити тебе в жертву політичним амбіціям. Адже і в політиці мають існувати хоч якісь етичні норми, інакше весь наш світ провалиться в пекло. Якщо той хлопець, пан де Монтіні, на твоїй думку, гідна людина, бери його за чоловіка і будь з ним щаслива — а я прийму його як брата. Головне, щоб ти повернулася до мене, в Толедо.

Бланка мовчки підвелася з крісла і відійшла до вікна.

— Ні, Альфонсо, — промовила вона, дивлячись у чисте безхмарне небо. — Я не хочу повертатися назад, бо не можу вернутися, бо дитинство моє вже минуло, і його нічим не повернеш. Я вже доросла, мені скоро сімнадцять, і я маю йти вперед, дивитися в майбутнє, а не чіплятися за минуле. Батько зробив мене ґрафинею Нарбоннською, за ґалльськими законами я повнолітня, я один з перів Ґаллії, і моє місце в цій країні, яка, сподіваюся, стане моєю другою батьківщиною. Пробач, брате, що я не виправдала твоїх надій.

Король уважно подивився на Філіпа:

— Так он воно що! Мені завжди здавалося, що ви закохані одно в одного, та я говорив собі: коли здається, хреститися треба. А виходить, я не помилявся.