Розділ LVII Викриття

— Певна річ! Ви просто не знаєте Жоанну — вона така довірлива.

— І крім того, — вагомо додала Марґарита, — Жоанна явно перебільшує достоїнства брата, приписує йому якісь неіснуючі чесноти… Ну все, годі про це. Тепер ваша черга розповідати, пане де Шатоф’єр. Що ви знайшли в покоях Фернандо? Чи є у вас пояснення сьогоднішнім подіям?

— Схоже, що є. Але я прошу у вас, пані, ще хвилину на роздуми. Мені треба угодити нові факти з моїми припущеннями і дещо уточнити для себе. — Оскільки дами не заперечували, Ернан трохи помовчав, збираючись з думками, потім заговорив: — По-моєму, все сходиться. Більш того, розповідь пані Бланки і реакція на це дона Фернандо дозволяють мені вже не припускати, а стверджувати. Отже, не підлягає жодному сумніву, що дон Фернандо змовився з Інморте убити свого брата, щоб посісти його місце на престолі. Безсумнівно також і те, що він розповів ґрафові Біскайському про свої плани.

— Але навіщо? — запитала Марґарита.

— Навіщо? — повторив Ернан, дивлячись на Бланку. — Якщо я не помиляюся, дон Фернандо, хоч і рідкісний інтриґан, людина досить наївна, не відзначається особливим розумом і не вміє тримати язика за зубами.

Бланка кивнула:

— Це вельми влучна характеристика, пане ґрафе. Фернандо такий. Зрозуміло, він не став би звіряти свої таємниці першому-ліпшому, але вони з Александром здружилися ще минулого року в Толедо…

— І я підозрюю, — додав Філіп, — що ґраф Біскайський також і соратник Фернандо по таємному братству єзуїтів.

— Як же так? — здивовано відгукнувся Сімон. — Вони ж обидва одружені. Як вони можуть бути єзуїтами?

Бланка і Марґарита одночасно поглянули на нього — одна з подивом, інша з похмурим замилуванням.

— Якби тут був Ґастон, — вимушено всміхаючись, промовив Філіп, — він сказав би: „І за кого тільки я віддав свою єдину сестру!“

Бланка взяла Сімона за руку і терпляче пояснила:

— Філіп просто-напросто мав на увазі, що як мій брат Фернандо, так і мій чоловік якимсь чином пов’язані з Інморте.

— І це дуже істотно, — відзначив Ернан. — В іншому разі моя теорія виявиться неспроможною. Проте я впевнений, що не помиляюся — таким типам, як ґраф Біскайський, пряма дорога в посіпаки Інморте. І до речі. Ґабріель де Шеверні розповідав мені, що коли на турнірі Хайме де Барейро викликав ґрафа на поєдинок, у того був такий здивований вираз обличчя, ніби він не міг повірити своїм очам: мовляв, як же так, друг Хайме хоче битися зі мною! А ґраф де Барейро, на мою думку, просто вибрав собі найслабшого супротивника, щоб без особливих зусиль перемогти його і посісти його місце… Та гаразд, переходжу до справи. Отже, дон Фернандо прибув до Памплони того ж дня, коли прибули ми, і відразу ж похвастався ґрафові Біскайському, що за три місяці він стане королем Кастілії та Леону.

Бланка спрямувала на брата такий лагідний погляд, що той весь зіщулився.

— А наступного дня, — тим часом продовжував Ернан, — ґраф запросив дона Фернандо прогулятися з ним на ристалище і там повідомив йому, що буцімто ґрафівна Жоанна підслухала їхню вчорашню розмову і тепер погрожує викриттям. Вона, мовляв, вимагає, щоб дон Фернандо признався у всьому дону Альфонсо, і дає йому час на роздум — орієнтовно, до закінчення свят…

— Стривайте, — перебила його Бланка, не відводячи погляду від зблідлого, як полотно, Фернандо. — Б’юсь об заклад, що ваші припущення влучають в самісіньке око. Але з чого ви взяли, що ця розмова відбулася наступного дня і саме на ристалищі?

— І до того ж розмовляли вони арабською, вірніше, мавританською, — з самовдоволеною міною додав Шатоф’єр. — Проте ніяка обережність їм не допомогла, бо в шатрі, біля якого вони вели свою милу бесіду і який вони вважали порожнім, була людина, що добре знала арабську і чудово розуміла все, про що вони розмовляли.

— І це були ви?!

— Так, я. На жаль, якраз тоді я задрімав і не чув початку їхньої розмови. Перше, що я розібрав, прокинувшись, було: „Вона має вмерти, хочеш ти того чи ні. Я вже присудив її на смерть“. Так сказав дон Фернандо.