Розділ XLVII Нічна нарада

— Я також не розумію, — щиро визнав Філіп. — Вчинки жінок часто не піддаються ніякому лоґічному поясненню. І тому я не впевнений, що Рікарда Іверо чекає страта чи, хоч би, в’язниця.

— А що, по-твоєму, подружнє ліжко? — уїдливо спитався Ґастон.

— Це не виключено. Зрештою, Рікард Іверо не злочинець, він шаленець. Він просто з’їхав з глузду через Марґариту, і ґраф Біскайський вирішив скористатися з його божевілля, щоб чужими руками тягати каштани з вогню. От він і є справжній злочинець, безжалісний і холоднокровний.

— Отже, ти думаєш, що принцеса може подарувати віконтові Іверо замах на свою особу?

— Такий варіант я зовсім не відкидаю. Марґарита жінка парадоксальних рішень. Дізнавшись про все, вона може без зайвих розмов учепитися йому в горло, але може й кинутися йому на шию, до глибини душі зворушена таким палким коханням, готовністю швидше вбити її, ніж поступитися будь-кому іншому.

— Ти не жартуєш?

— Аніскілечки. Як я зрозумів, Марґарита панічно боїться втратити Рікарда Іверо, але ніколи не розглядала цю перспективу всерйоз. Навіть спробу самогубства вона сприйняла як звичайний шантаж з його боку. Проте останнім часом її почали мучити погані передчуття — як виявилося, не марні. І вчорашню розмову зі мною вона завела з таємною надією, що я зумію переконати її змінити своє рішення щодо заміжжя.

— Цебто вона хотіла, щоб ти умовив її вийти за віконта Іверо?

— Саме так. Але я не став цього робити. Навпаки, я доклав усіх зусиль, щоб вона не передумала.

— Чому? — запитав Сімон.

— А тому, дитинко, що мене не влаштовує шлюб Марґарити з Рікардом Іверо; мені ні до чого зміцнення королівської влади в Наваррі. Та й взагалі я не розумію, навіщо вона існує, ця Наварра — штучне утворення, зліплене з кастільських і ґалльських земель.

— Отже, — мовив Ернан, — ти проти примирення принцеси з віконтом?

— Рішуче проти.

— В такому разі, ти маєш погодитися, що їй не можна нічого розповідати, допоки віконт не буде викритий публічно.

Після секундних роздумів Філіп ствердно кивнув:

— Мабуть, твоя правда.

— І ти дозволиш мені діяти на власний розсуд?

— Е ні, друже, досить самодіяльності. З цієї миті я перебираю командування на себе. Зараз ти ляжеш в ліжечко, зо дві години поспиш (до речі, можеш залишитися в мене), а вранці сядеш на свого Байярда і, якщо не баритимешся, до полудня будеш у Памплоні. Я дам тобі вірчого листа до короля… Що хитаєш головою? Не згоден? Відмовляєшся коритися своєму сюзеренові?

— Відмовляюся категорично. Ти знову пропонуєш мені стати донощиком.

— Та який же це буде донос?!