Розділ XLI Ще трохи про братів та сестер

— Проте незайве буде пересвідчитися. Якщо ти погодишся тримати це в таємниці, я обережно порозпитую про нього в людей, що з ним добре знайомі, а заодно обміркую, як би уласкавити дядька та Марґариту, щоб вони не противилися вашому шлюбові.

— Правда? — недовірливо перепитала Жоанна. — Ти зробиш це?

— Так, сестричко, зроблю. Я люблю тебе і хочу, щоб ти була щаслива. Ну то як, згодна?

— Авжеж! — радісно вигукнула вона, мало не плескаючи в долоні. — Ти такий добрий, Сандро.

Обличчя ґрафа нервово сіпнулося, і лише відчайдушним зусиллям волі йому вдалося оволодіти собою.

— Гаразд, домовилися. А тепер іди спати, пізно вже.

— На добраніч, Сандро, — сказала Жоанна, поцілувала брата в щоку і швидко, ніби боячись, що він передумає, вийшла з вітальні.

Александр гепнувся в крісло, витер спітніле чоло й полегшено зітхнув. Увесь цей час, з моменту оголошення про заручини Філіпа Аквітанського й Анни Юлії Римської, він перебував на межі нервового зриву, і лише зараз напруження останніх годин почало потроху спадати. Звісна річ, він був би поганим стратеґом, якби не передбачив можливості примирення Рікарда Іверо з Марґаритою — на цей випадок у нього був розроблений план негайної ліквідації вельми ненадійного спільника. Проте ввечері події розвивалися так стрімко, що Александр ще не встиг віддати відповідні накази, як несподіване втручання Гелени, що прийшла серед ночі побачитися з братом, геть сплутало всі його карти.

Коли ж йому доповіли про нічну зустріч Рікарда з принцесою, ґраф у паніці зважився був на втечу, навіть пробрався таємним ходом до передмістя Памплони, де тримав напоготові кінну заставу; але в кінцевому підсумку виявилося, що справи не такі вже й кепські. Судячи з усього, Марґарита не збиралась миритися з колишнім коханцем, а той, в свою чергу, вирішив не втрачати нагоди одним махом поправити своє фінансове становище і відвести від себе загрозу позбавлення спадку.

Тепер Александр міг спокійно приступити до усунення Рікарда, влаштувавши йому нещасний випадок, але… Успіх його ґрандіозного за своєю зухвалістю задуму багато в чому залежав від кузена Іверо, якому відводилася ключова роль в майбутньому фарсі, і переписати сценарій для когось іншого не уявлялося за можливе. В Александра був небагатий вибір — або відмовитися від свого плану і сховати кінці у воду, або ж ризикнути, сподіваючись, що безумство, пожадливість та ненависть візьмуть у Рікардові гору над совістю, а його незлагода з Марґаритою триватиме й надалі.

Вибір здавався очевидним — ставка була така висока, що виправдовувала будь-який ризик, — а проте ґраф довго вагався, перш ніж ухвалити остаточне рішення. Варто йому було згадати про совість, і вона тут як тут — вірніше, те, що лишилося від неї після багатьох років морального вихолощування. „Ти такий добрий“, — сказала Жоанна. „Добрий… Добрий… Добрий…“ — мов удари дзвону, лунало в його голові. Це й був голос совісті. Жоанна замінювала йому втрачену совість — а тепер він втратив і її. Вона пішла… І хоч він сам вирішив відмовитися від неї — тієї пам’ятної ночі, два тижні тому, — та все ж вона пішла. І сказала на прощання: „Ти такий добрий… добрий… добрий…“

— Замовкни, клята! — схопившись за голову, простогнав Александр. — Замовкни! Замовкни! Замовкни!…

Він втратив свою совість — навіть ту, що не була його власною. Однак тепер совість йому ні до чого — ні своя, ні чужа. Корона лежить за межами добра і зла, над нею не владні етичні закони.