Розділ XLI Ще трохи про братів та сестер

— Господи! Певна річ, знаю.

— І… І що ти про нього думаєш?

— Ха! Що я можу думати про варвара й голодранця? Лише те, що він варвар і голодранець.

— Цього я й боялася, — гірко зітхнула Жоанна.

— Ану стривай! — Александр подався вперед і пильно поглянув їй в очі. — Невже він так стерявся з розуму після свого падіння, що хоче просити твоєї руки?

Жоанна мовчки кивнула.

— Он воно що! — протягло вимовив ґраф. — Зрозуміло.

Обличчя його спохмурніло, лоб та щоки вкрилися густим мереживом зморшок. Якийсь час обоє мовчали. Жоанна кусала нижню губу і благально дивилася на брата, який напружено про щось розмірковував. Нарешті він запитав:

— Ти вже зверталася з цього приводу до… до свого татуся?

— Ні, Сандро, дядько нічого не знає. Ще ніхто нічого не знає. Я вирішила передусім порадитися з тобою.

— Он як! А чому не з Марґаритою?

— Я… Боюся, вона не схвалить мій вибір.

— І правильно боїшся… А втім, хто знає? Марґарита жінка парадоксальних рішень, її вчинки передбачити неможливо. Не виключено, що вона умовить дядька погодитися на цей мезальянс — просто так, щоб пожартувати, адже вона в нас відома штукарка.

— А ти, Сандро? Ти що про це думаєш?

— Я думаю, що тобі не слід квапитися. Зачекай трохи.

— Зачекати? Чого? Скільки?

— Десь тижні зо два. Ще принаймні два тижні. Ти ж зовсім не знаєш його. Придивися до нього, переконайся, що він справді кохає тебе, а не полює за багатим посагом.

— Ні, він не такий, він хороший — я знаю.

— Угу, — іронічно промовив Александр. — Щойно тиждень, як познайомилася з ним, і вже все ти про нього знаєш!

— Так, знаю!