Розділ XXVII у якому ми разом з Марґаритою дізнаємося, чому Філіп відкидає доґмат про непорочне зачаття Сина Божого

Філіп докірливо похитав головою. Зухвала поведінка Марґарити лише охолоджувала його запал.

— Кузино, ви…

— Атож, я безсоромна, не заперечую. Зате я відверта — кажу, що думаю, чиню, як мені хочеться, і не бачу в цьому нічого негожого. Навіщо приховувати від співрозмовника свої думки та бажання, коли він чудово знає про них?

— А який сенс говорити про те, що зрозуміло й без слів? — парирував Філіп.

— Так, принаймні, чесніше. І, якщо хочете, порядніше. На мій погляд, немає нічого гіршого за святенництво, яке, на словах дбаючи про благопристойність та чистоту помислів, поганить усе, до чого лишень торкнеться його смердюче дихання. Саме святенництво спричиняє до більшості найогидніших збочень. Людині, переконаній у ницості, ганебності всього плотського, часом буває легше переступити межу, що розділяє природне та протиприродне, бо вона не завжди помічає її.

— У цьому я згоден з вами, кузино, — кивнув Філіп. — Я цілком поділяю вашу думку про святенництво; та наразі йдеться не про нього. Крім святенницьких правил пристойності, існують інші, розумні й обґрунтовані норми людської поведінки. Якщо хочете, можете назвати їх правилами гарного смаку, бо вони радше з області естетики, ніж етики. Іноді буває корисно змовчати про певні речі — і не ради якоїсь абстрактної благопристойності, а з міркувань… як би це назвати?… витонченості, чи що. Є речі, про які не варто говорити навпростець, на них слід лише натякати. Часом навіть найприємніші, найзахопливіші думки, почуття, переживання, убрані в слова, виглядають до крайності вульґарно та банально.

— Зрозуміло. А я була злякалася, що ви станете читати мені мораль.

— Боронь Боже, дорога кузино! Я ще при своєму розумі. Кому-кому, але не мені наставляти вас на путь істини. Тим більше, що в мене немає певності, чи ви взагалі збочили з цього путі.

— Гм… Наш пан єпископ, мабуть, не погодиться з вами.

— А я, мабуть, не погоджуся з вашим паном єпископом. На щастя, не йому вирішувати, хто заслуговує на спасіння, а хто — ні.

— Але Богові, — сумно зітхнула Марґарита; ясний її погляд вмить потьмянів.

Філіп здивовано втупився в неї:

— Отакої! Що з вами, принцесо? Ви боїтеся гніву Господнього?

Марґарита знов зітхнула.

— Часом боюся, — відверто зізналася вона. — Здебільшого вечорами, коли лягаю спати одна. Подовгу думаю про свою безсмертну душу, про пекельні муки, про чортів рогатих… Дурниці, звісно… але страшно.

Філіп клацнув язиком.

„Оце так! Хто б міг подумати…“

— Не потерпайте, кузино, — заспокоїв її він. — Вам уготоване місце в раю.

— А вам?

— Не знаю. Але якщо я потраплю до пекла, то аж ніяк не за свою розпусність. Знайдуться гріхи значно серйозніші.