Розділ XXIV Гріхопадіння Матільди де Монтіні

Філіп наблизився до неї впритул.

— Треба, дорогенька, треба. Якщо, звісно, я подобаюсь тобі.

— Ви подобаєтесь мені! — палко запевнила вона. — Я… я вас люблю.

— Так в чому ж річ?

— Я боюся… Мені страшно…

Філіп розсміявся і дзвінко поцілував її тремтливі губи.

— Не бійся, зі мною не страшно. Повір, крихітко, я не зроблю тобі боляче. Навпаки — ти пізнаєш стільки насолоди, що тобі й не снилося.

Матільда у відчаї притисла руки до грудей.

— Але ж це такий гріх! — прошепотіла вона. — Страшний гріх…

Філіп усе зрозумів:

„Ага! Вона, виявляється, не лише незаймана, що вже само по собі дивина, вона ще й святенниця. Ніколи б не подумав, що Марґарита тримає в себе таких фрейлін… Гм… А може, вони з нею ніжні подружки?…“

З розчарованим виглядом він відійшов від Матільди, сів у крісло і сухо промовив:

— Гаразд, можеш іти.

Матільда зблідла. В її очах заблищали сльози.

— О, монсеньйоре! Я чимось образила вас?

— Ні в якому разі. Я ніколи не ображаюся на жінок, навіть якщо вони дурять мене.

— Дурять! — вигукнула вражена Матільда. — Ви вважаєте, що я обманюю вас?

— Атож, ти збрехала мені. Насправді ти не любиш мене. Повертайся до своєї пані, я більше тебе не затримую.

Дівчина знітилась і тихенько заплакала.

— Ви жорстокий, ви не вірите мені. Не вірите, що я люблю вас…