Розділ XIX Літо 1452 року в Ґасконі і в світі

За цих обставин слід віддати належне Сімонові. Особливим розумом він не відзначався, але й не був самодуром і ніколи не тішився ілюзіями щодо жінчиних почуттів. За час, що минув від отримання звістки про повернення Філіпа до його коронації, Сімон майже змирився з думкою, що рано чи пізно Амеліна зрадить його. Та коли це сталося, він попервах поводився, мов біснуватий, ридав, як мале дитя, і на всі лади проклинав світ, у якому живуть ці невдячні, підступні та зрадливі створіння — жінки. Єдине, що не спадало йому на думку, це відлупцювати Амеліну. Зопалу він вирішив був негайно залишити Тараскон і повернутися з нею до батькового замку в Тарбі, але щойно він заїкнувся про це, як Амеліна здійняла істерику і навпростець заявила, що радше помре, ніж розстанеться з Філіпом. Зрештою Сімон збагнув, що коли й далі наполягатиме на своєму, то взагалі втратить дружину, яку палко кохає, і визнав за кращим ділити її з Філіпом. Він навіть виявив неабияку розважливість і на людях намагався не зрадити свого розпачу, зате в ліжку з Амеліною не стільки любився, скільки дорікав їй за „розпусність та безсоромність“, що, звісно, не сприяло поліпшенню їхніх стосунків.

Зі свого боку Філіп не був еґоїстом і по-братському „ділився“ з Сімоном. Надмірний запал Амеліни він угамовував численними романами з іншими жінками, обравши, за його ж власними словами, тактику активного стримування. Поки вона була помірна в подружній зраді, то й Філіп поводився більш-менш статечно; та тільки-но Амеліна виходила за межі пристойності, виставляючи їхній зв’язок напоказ, він геть розперізувався і міняв коханок ледве не щодня.

У любовних пригодах ні Ернан, ні Ґабріель Філіпа не підтримували, а Ґастон д’Альбре з його цинічним ставленням до жіноцтва частенько псував йому апетит. Отож коли в Тарасконі відбувалися „пікантні вечірки з сороміцьким фіналом“ (як зневажливо і не без ревнощів відгукувалася про них Амеліна), Філіпові товаришували інші друзі, з його „школи розпусти“ (теж Амелінині слова), і лише зрідка до них приєднувався Ґастон. Цього останнього не обходила загадковість жіночої душі, що її так цінував Філіп, і він чхати хотів на всілякі мудрування та вишукані, хоч і короткі прелюдії, до яких звикло вдаватися Філіпове товариство. „Твого брата, — сказав якось Філіп Амеліні, — цікавлять у жінках лише дві речі: лоно, і то якнайпалкіше — щоб угамувати його тваринну хіть, та ще великі цицьки — щоб за них було зручно вхопитися“. Ґастон був справжній жеребець і зраджував свою дружину, Клотільду де Труа, здебільшого через те, що вона одна була не в змозі задовольнити його. До того ж майже щороку Клотільда вагітніла і тому не дуже переймалася частими загулами свого чоловіка, ставлячись до них з розумінням та поблажливістю.

Цілковиту протилежність Ґастонові становив Ґабріель де Шеверні. Він був невиправний романтик і неодноразово казав Філіпові, у відповідь на пропозицію повпадати коло якоїсь панночки, що єдина жінка, за якою він погодиться упадати, а поготів — лягти з нею в ліжко, буде та, яку він покохає і яка стане його дружиною. Така гідна поваги принциповість дуже непокоїла Філіп, котрий зі свого гіркого досвіду знав, яке безжальне буває життя до ідеалістів. Він відчував себе відповідальним за долю цього хлопця, брата Луїзи — єдиної жінки, яку він по-справжньому кохав і яка померла шість років тому, носячи під серцем його дитину.

Що ж до Ернана, то його вступ до лав ордену Храму Сіонського був для Філіпа цілковитою несподіванкою. Якби сім чи вісім років тому хтось сказав, що Шатоф’єр збайдужіє до жінок і, мало того, стане монахом, нехай і войовничим, Філіп розцінив би це як дурний і не надто дотепний жарт. Проте факт був наявний: Ернан не лише суворо додержувався обітниці цнотливості, що її склав, надягнувши плащ тамплієра, а й узагалі намагався уникати жіночого товариства. І хоч Ернан нікому не відкривав своєї душі, навіть Філіпові — за винятком одного-єдиного разу, коли померла його молочна сестра, — та саме ці спогади наводили Філіп на певні припущення, якими б сміховинними й безглуздими вони не здавалися на перший погляд. Ні для кого з друзів Шатоф’єра не було секретом його дитяче кохання до Едженії, всі знали, що саме за її смерть поплатився життям Ґійом Аквітанський. Але хто б міг подумати, що ця дівчина-плебейка, дочка служниці, лишила в Ернановій пам’яті такий глибокий слід, що й досі, більш ніж через сім років, відгукувався в його серці гострим, невитравним болем…

Першим кроком Філіпа в його сходженні на ґалльський престол і першим випробуванням Ернана, як ґасконського полководця, був здійснений ними похід на Байонну, яка на той час перебувала під владою французької корони.

Наприкінці минулого сторіччя, за бездарного правління герцоґа Карла III Аквітанського, прозваного в народі Негідником, його кузен, французький король Філіп-Авґуст II, відомий нащадкам, як Великий, відторгнув від Ґасконі її північні ґрафства Сент та Анґулем, а також південно-західний місто-порт Байонну і майже все однойменне ґрафство. Після півстолітньої бездіяльності трьох своїх попередників — Філіпа Доброго, Робера Благочестивого та Філіпа Справедливого, — Філіп Красивий вирішив, що час вже покінчити з цією кричущою історичною несправедливістю. Природним чином, процес відновлення статус-кво належало розпочати з Байонни, яка не мала з Францією спільних кордонів і була анклавом в оточенні ґасконських земель.

І ось, однієї тихої літньої ночі наприкінці червня, таємно зібрана армія ґасконців на чолі з Філіпом та Ернаном несподівано для багатьох, зокрема й для самого герцоґа, увійшла на територію Байоннського ґрафства і, не зустрічаючи значного опору, за лічені дні опинилася під стінами Байонни. Одночасно ескадра військових кораблів з Сантандера ввійшла в гирло ріки Адур і заблокувала байоннський порт, замкнувши тим самим кільце оточення міста.

Одначе наказу про штурм Байонни Ернан не давав. Замість цього ґасконці заходилися розбивати табір, і ґраф Рене Байоннський, що спостерігав за цим зі сторожової вежі замка, полегшено зітхнув і задоволено потер руки.

— Все гаразд, панове, — сказав він своїм наближеним. — Коротун-Красунчик та його шмаркач-конетабль збираються розпочати облогу. Правду кажуть, що коли Бог хоче когось покарати, передусім позбавляє його розуму. З нашими запасами їжі та питної води ми протримаємося довше, ніж вони можуть собі уявити. А там диви зберуться на силах мої васали, та й кузен Філіп-Авґуст не сидітиме склавши руки і незабаром надішле нам підмогу. Ходімо обідати, панове. Якщо Красунчик має Байонну за легковажну дівчину, на яку досить кинути один палкий погляд, щоб вона сама лягла під нього, то він глибоко помиляється. Ми покажемо йому, що Байонна — горда й неприступна дочка Франції.

Кажучи це, ґраф не врахував двох суттєвих обставин. По-перше, після невдалого хрестового походу французька скарбниця була абсолютно порожня. Введення нових податків і підвищення вже існуючих, а також чергові фіскальні заходи відносно єврейських лихварів та торговців, аж до конфіскації в особливо заможних усього майна, не дали бажаного ефекту, дозволивши лише на час залатати дірки в державному бюджеті. Отож у Філіпа-Авґуста III просто не було коштів на спорядження підмоги своєму двоюрідному братові, ґрафу Байоннському; а поза тим, у самій Франції назрівав загальний виступ баронів, які вирішили скористатися послабленням королівської влади, щоб повернути собі колишні вільності, відібрані в них Філіпом-Авґустом Великим. Що ж до васалів, на яких ґраф Байоннський покладав великі надії, то вони явно не квапилися на допомогу своєму сюзеренові, а декотрі з них навіть приєдналися до ґасконського війська — як вони запевняли, з почуття патріотизму. Цих дрібномаєтних сеньйорів дратувало й обурювало засилля французів у Байонні та їх привілейоване становище, і вони визнали за краще знову стати підданими свого краянина. Та й узагалі, характерною рисою цієї військової кампанії, нарівні з її стрімкістю, було те, що Філіп суворо заборонив своїй армії чіпати тутешніх мешканців. На його тверде переконання, вони вели військові дії на своїй, а не на чужій землі, і тому мусили належним чином ставитися до місцевого населення, яке, завдяки такій Філіповій позиції, зустрічало його не як завойовника, а як визволителя.

Ґраф Байоннський нічого цього не знав, а тому категорично відкинув мирну пропозицію капітулювати і присягнути Філіпові на вірність, припустившись тим самим фатальної (і останньої в своєму житті) помилки.

Отримавши відмову, Філіп сказав: „З Богом, Ернане“, — і за наказом Шатоф’єра з кільканадцяти громіздких та незграбних на вигляд возів, що під час походу рухалися в ар’єргарді, дратуючи непосвячених частими затримками, поскидали зшиті з цупкої мішковини чохли. Навколо возів закипіла гарячкова робота, і незабаром на сусідніх пагорбах були встановлені величезні довгоствольні гармати, чиї темні отвори зловісно дивилися на місто. Ґасконці й у гадці не мали провадити пасивну облогу — вони збиралися піддати Байонну артилерійському обстрілу.

Ґраф Рене мусив був передбачити таку можливість. На той час гармати (або „вогненні жерла“, як їх тоді називали) ще рідко застосовувалися в бойових діях, бо щойно лише починали входити в ужиток, були недосконалі, досить небезпечні в застосуванні, а їх використання обходилося вельми дорого, проте Філіп був досить сміливий і багатий, щоб дозволити собі таку розкіш, пов’язану з ризиком. Він не належав до числа вельмож старожитнього копилу і не чіплявся за віджилі традиції, згідно з якими ведення війни із застосуванням „диявольських новомодних винаходів“ розцінювалося як таке, що суперечило кодексові лицарської честі. Філіп був не лише крупним землевласником та феодальним государем, а також і торговим маґнатом. Прибутки, що їх він отримував від споряджуваних ним заморських експедицій до Індії, Персії та Китаю, становили чималу частку позитивного сальдо його скарбниці, а часом навіть перевищували надходження від усіх інших видів господарської діяльності. Навесні цього року в сантандерському порту з трюмів кораблів, що належали Філіпові, були відвантажені не лише рулони персидських килимів, тюки з індійськими пряностями та китайським рисом, не лише шовки, чай та екзотичні фрукти, але й добре просмолені бочонки з високоякісним за тогочасними мірками порохом з Візантії. Отож для розумної й передбачливої людини не було нічого несподіваного в тому, що ґасконська армія мала в своєму розпорядженні „вогненні жерла“ та людей, що розумілись на їх застосуванні. На свою біду, Рене Байоннський не був ані розумним, ані передбачливим…

Надвечір загриміло! Огорнені димом, „вогненні жерла“ випльовували ядра, які методично руйнували міські мури та браму, а найдалекобійніші з них спричиняли до спустошень усередині міста, викликаючи в населення жахливу паніку й навіюючи городянам думки про Страшний Суд. Тим часом кантабрійська ескадра кількома пострілами впритул вивела з ладу всі кораблі берегової охорони і ввійшла в порт, будь-якої миті готова під прикриттям артилерії висадити на берег десант.

Байоннський ґарнізон був деморалізований у перші ж хвилини вогневого штурму. Ґраф, бризкаючи слиною, на чому світ стоїть проклинав „підступного та безчесного Коротуна-Красунчика“, але про капітуляцію й чути не хотів. З настанням ночі стрілянина вщухла, проте повністю не припинилася — Ернан наказав канонірам зрідка нагадувати байоннцям, що день прийдешній їм готує.

Подібні нічні нагадування зробили свою справу, і на світанку Байонна капітулювала. Як з’ясувалося згодом, одне з тих гарматних ядер, що долетіли до ґрафського палацу, вцілило так влучно, що звалилася стеля кімнати, де якраз перебували, проводячи нараду, ґраф, обидва його сини і кілька його наближених. І ґраф, і його сини, і всі його наближені загинули в завалі, а вцілілі байоннські достойники сприйняли це за знамення й наказали негайно розчинити брами. Вони власними персонами з’явилися перед Філіпові очі й запевнили його, що їм набагато миліше виголошувати ґалльською: „Хай живе принц!“, ніж французькою: „Хай живе король!“

Філіп зволив у це повірити.

Ернан де Шатоф’єр з помпою прийняв капітуляцію всього байоннського війська.

Проте Філіп не віддавав наказу про зняття облоги. Він звелів привести до нього тринадцятирічну дочку Рене Байоннського, Евеліну, яка після нічних подій стала спадкоємицею ґрафства, і ввійшов до міста лише тоді, коли вона склала йому присягу, як своєму сюзеренові (він милостиво дозволив їй не схиляти при цьому коліна).